Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Майже повернулося. Всередині, у моїй свідомості, щось важко та сонно заворушилося. Я ковтнув. У роті пересохло, в горло вп’ялася тисяча дрібних гострих пазурів.

Тієліг уважно слідкував за моїм обличчям.

— Що?.. — почав він, але здивовано завмер.

Мертві Боги давнього Ашедгуну! В мені прокидався Пресвітлий!

І я розпочав двобій зі свідомістю Талігхіла, розпочав майже інстинктивно — так той, хто тоне, хапається за все, до чого може дотягнутися. Навіть якщо це «все» — морда крокодила.

В цей час нізвідки пролунав голос. Він проникав просто в мозок.

— ТАЛІГХІЛЕ! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ, ПРЕСВІТЛИЙ ПРАВИТЕЛЮ, СПАДКОЄМЦЮ ДИНАСТІЇ ХРЕГАНА! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ! СЛУХАЙ!

ЗНАЙ, О ПРАВИТЕЛЮ, ЩО В ТВОЇХ РУКАХ ЗАРАЗ ДОЛЯ ДИНАСТІЇ, ВСЬОГО АШЕДГУНУ! ТИ ВІДВЕРНУВСЯ ВІД БОГІВ, ЯКІ ЗАСНУВАЛИ ПРЕСВІТЛУ, ТОМУ НЕМИНУЧА ПОРАЗКА ЗАГРОЖУЄ ТОБІ, ЯКЩО ТИ ЗРЕЧЕШСЯ ЇХ ОСТАТОЧНО. Я ВІДКРИЮ ТОБІ ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ…

Але тут втрутився Тієліг. Я все ще нічого не бачив, але чув його дуже добре. Жрець Ув-Дайгрейса говорив голосно та владно.

— Не треба більше таємниць! — вигукнув він, і голос замовк. — Ти сам в глибині душі знаєш це. Ти не в змозі змінити історію. Змирися, як зробив це я.

— НЕ МОЖУ! — заперечив голос. — НЕМАЄ БІЛЬШЕ СИЛ, НЕМОЖЛИВО ДАЛІ ТЕРПІТИ…

— Змирися, — втомлено повторив Тієліг. — Я ж змирився.

— АЛЕ ТИ НЕ ЗНАЄШ…

— Тепер — знаю. І все одно приймаю долю такою, якою вона є. Відступися, як відступаюся я.

Голос знову промовчав, але я чомусь знав, що він погодився зі словами Тієліга. Потім вузька долоня м’яко лягла мені на очі.

Я провалився.

ОБРИВ

Прийшов до тями у ліжку, м’якому та зручному. В тій самій кімнаті, де був востаннє, коли пам’ятав себе. Тільки сімсот років по тому. Це нескладно зрозуміти, коли у тебе над головою електричний світильник, чи не так?

Ну що ж, все, що трапляється, — на краще. Боюся тільки, пану Мугідові доведеться відмінити кілька сеансів, аби повністю задовольнити мою цікавість. А я наполягатиму.

Ніхто поки що не з’являвся поцікавитися станом мого дорогоцінного здоров’я. Однак хтось попіклувався про мене: вкрили ковдрою і… гм… позбавили одягу. Крім того, на потилиці з’явився компрес, під яким нудно нила гуля. Все одно я з насолодою потягнувся, почуваючи себе, нарешті, у власному тілі! «Іноді варто пережити втрату, аби відчути себе щасливим, коли повернеш втрачене», — вирік Ісуур. Саме так!

Та я не збирався провести в ліжку решту свого життя. Встав і відшукав одяг, більш-менш причепурився та поставив кілька запитань. Запитання перше, мабуть, найбанальніше: де всі? Замість того, аби юрмитися біля дверей до кімнати хворого, пани-сприймачі, схоже, займаються всілякими дурницями. Добре, що не беруть участь у черговому сеансі!

Питання друге — дріб’язкове, якщо не знати деяких подробиць. А звучить воно так: де моя сумка?!

Я заглянув у тумбочку, але там лежала тільки книга Чрагена та її переклад. Ага, ще «Феномен». Дивно, що «академік» не забрав ні того, ні іншого, та це зараз не головне. Де сумка?!

Стукіт у двері перервав мої роздуми. Я тихесенько закрив дверцята тумбочки і голосно запросив увійти.

Двері рипнули, в утвореній щілині з’явилася голова служника:

— З вами все гаразд, пане?

Я розгублено кліпнув очима:

— 3-здається… Е-е, люб’язний, чи не підкажете…

Двері зачинилися.

От! Куди це він? У мене що, голос змінився за ці…

Ну добре, якщо гора не йде до Ісуура, Ісуур піде до гори.

Я відшукав взуття і вийшов у коридор, збираючись раз і назавжди розібратися з усіма цими недомовками. Це нечувано, щоб служники бігали від клієнтів!

Однак, як з’ясувалося, служник бігав не від клієнта — а за хазяїном. І от у супроводі пана Мугіда ця молода людина поверталася.

— Пресвітлий, чому ви порушили слово правителя та залишили кімнату? — запитав старий давньоашедгунською. Тут я зрозумів, що й служник зі мною розмовляв тією ж мовою.

— Послухайте, пане Мугіде, — я не підтримав гру в поліглотів, — давайте облишимо це й поговоримо. Вірніше, ви будете пояснювати, а я — слухатиму.

Старий гнівно глянув на служника, потім із цікавістю — на мене.

— Хто ви? — досить дурне запитання. Ні, ще дурнішим все-таки було наступне:

— Ви знаєте сучасну мову?

— Так! — я підійшов упритул до оповідача. — Проковтни вас демон! Я спілкуюся сучасною мовою все своє життя! І зовсім не обов’язково називати мене Пресвітлим! Я не піддамся, зрозуміло? Ви не зробите з мене божевільного, шановний пане Мугіде! А тепер будьте ласкаві пояснити, що за цирк ви влаштували.

Старий лише скрушно похитав головою.

— Заспокойтеся, пане Нулкере, — попрохав він. — Я все поясню. Але гадаю, спершу вам доведеться дещо розповісти.

Невже він знайшов сумку? Але ж нікому не забороняється…

— Як і навіщо ви потрапили у коридор? — запитав він. — І чому, навіть якщо пішли на це, не повідомили жодну людину в готелі? Пані Карна дуже нервувала, поки ми вас не знайшли, та й решті теж небайдуже. Скажіть, Нулкере, у вас є почуття відповідальності перед людьми, з якими вії спілкуєтеся? Ви ж могли загинути там, у коридорі — випадковий обвал, дірка у підлозі — що завгодно. І тоді мені довелося б сплатити величезний штраф та й до того ж, можливо, закрити готель. Це вас не турбувало?

Я кахикнув.

— Пане Нулкере, ви поводилися не найкраще. Добре хоч, що ми розшукали ваше тіло. А якщо б не вдалося?

— Заспокойтеся, Мугіде, — вимовив пан Чраген, приєднуючись до компанії. — Гадаю, слід зібратися та спокійно переговорити — кожному, і вам, і панові Нулкеру. Аби раз і назавжди розібратися з ситуацією.

За спиною в «академіка» стовбичила решта сприймачів, які підтримали пропозицію Чрагена.

— Що ж… — замислено вимовив Мугід. — Добре, панове. Але спочатку, дозвольте провести ще один сеанс.

Він підняв руку, випереджаючи можливі заперечення.

— Це допоможе вам краще зрозуміти і водночас звільнить мене від необхідності довго та занудно пояснювати деякі істини. То як?

Погодились всі, крім мене:

— Неможливо. Минулого разу я опинився надто близько до тієї війни. Не хотілося б повторити цей сумний досвід. Скажу відверто: бути Талігхідом мені не сподобалося.

— Обіцяю вам, що нічого подібного більше не станеться, — переконливо вимовив Мугід.

Не чекаючи моєї формальної згоди (в душі я вже змирився із необхідністю ще однієї оповіді; до того ж, останні слова старого надали мені впевненості), Мугід кивнув:

— От і добре. Тож, за годину розпочнемо. Будь ласка, не спізнюйтеся.

Він пішов, а я не знав, що й робити: плакати, сміятися, лаятися чи добре поїсти? Я обрав останнє, до того ж хотілося