Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв
Зібралися доволі швидко, наче передчували цей виклик, наче готувалися заздалегідь: вчили ролі, приміряли маски. Дехто, наприклад Тієліг, знав все наперед, і тепер, — нудьгуючи, блукав поглядом по гобелену. «Полювання на оленя». Гарна робота, без сумніву.
Тесса з’явилася найпізніше і відразу заховалася за спинами решти. Що, взагалі безглуздо, бо їй, як ватажку Вільних Клинків, обов’язково доведеться висловлювати свою думку з приводу почутого. Але правитель проігнорував це дивацтво Сестри та говорив далі, коротко, спеціально для неї, повторивши сказане раніше, так, наче вона нічого не знає.
Нарешті Пресвітлий скінчив. Витримав необхідну паузу, даючи можливість обміркувати почуте; потім запропонував кожному викласти свою точку зору.
Мабуть, йому було б простіше, якби хтось заперечив. Підвівся, вперто схилив голову та заявив, що, мовляв, це занадто жорстоко… і взагалі, так справи не робляться і держави не рятують. Вчинок, не гідний правителя. Ганьба. Зрада. Боягузство. Втеча. Боги не допустять, Ув-Дайгрейс назавжди закриє ходи у свій край…
Однак, промовчали.
Всі, як один.
— Панове, не соромтеся, — махнув рукою Талігхіл. — Кажіть, кажіть.
— Що казати, Пресвітлий? — тихо вимовив Тієліг. — Зрозуміло, що нічого іншого зараз ані вигадати, ані втілити у життя ми не встигнемо. Тож слід готуватися до здійснення вашого плану. Наскільки я розумію, саме сьогодні вночі нам належить залишити вежу?
— Так, — погодився правитель.
— Виходить, необхідно вирішити: хто піде, а хто залишиться.
— Як на мене, — втрутився Хранитель Північно-Західної, — тут особливо нема чого вирішувати.
На нього здивовано поглянули. Пан Лумвей пояснив:
— Однією з обов’язкових умов запропонованого нам плану є невідомість, таємниця. Ті, кому доведеться залишитися, не повинні знати… звичайно, до певного часу. Ця умова вказує на те, що залишитися у вежі мають солдати, розміщені на верхніх ярусах. У цьому випадку пересування решти людей буде непоміченим.
— Я вважаю, панове, що це правильний підхід, — підтримав Талігхіл. — Сказане паном Лумвеєм буде тим аргументом, який стане вирішальним, коли постане запитання: кого залишати, а кого — ні. Та — не єдиним.
Він замислився, потім кивнув, згоджуючись зі своїми думками:
— Що ж, давайте розмовляти конкретніше. Дуже мало часу…
/зміщення — я намагаюся вирватися з цієї павутини, напружую свідомість. У цю мить мені здається, що я чогось добився, що майже на волі, та ні…/
Дзвони не гули вже давно, і тому сьогоднішня розмова стала причиною пересудів у всій Північно-Східній.
— Що там таке? — запитав Гайхіл.
Тогін розгублено подивився на хлопчика, не знаючи, що відповісти. Син Хіффлоса лежав у кімнатці пана Дулгіна, на вузькому тапчанчику, дбайливо вкритий ковдрами. Ось уже кілька днів хлопчик нездужав.
Даремно я погодивсь оселитися тут. Мабуть, від хворих малий підхопив якусь заразу. Та ще й ці порції — сміх один, а не порції.
Шрамник похитав головою:
— Не знаю. Дзвонять.
— Піди, дізнайся, — попросив Гайхіл.
— Добре, тільки ти лежи, не вставай. Домовилися?
Хлопчик на хвилинку заплющив очі, аби підтвердити: так, зрозумів. Йому було важко рухатися, він дуже ослаб останніми днями; до того ж, час від часу в Гайхіла підвищувалася температура, він марив та стогнав, борсався, скидав ковдри та кликав батька.
Вільний Клинок кинув на Гайхіла прощальний погляд та вийшов. Він опинився в лазареті, переповненому хворими. Зморщився від важкого задушливого запаху спітнілих тіл, ліків та екскрементів, пішов далі. Якомога швидше перетнув простору залу, а вже біля дверей його зустрів пан Дулгін.
— Це ви, — протяг він розгублено. — Ну, як хлопчик? Без змін?
— Все як було, — Тогін хотів залишити лазарет, але лікар затуляв вихід. — Та й ви сам, мабуть, знаєте краще від мене. До речі, що за гамір здійнявся? — дзвонять, наче збожеволіли.
Лікар здригнувся.
— Н-не знаю, — невпевнено відповів. — Не знаю.
Дивно. Така людина, як ви, пане Дулгіне, мала б за час служби у вежі навчитися розпізнавати подібні сигнали.
— Дозвольте, — він обережно відсунув лікаря вбік. — Мені треба пройти.
— Так-так, звичайно, — той відійшов та провів Тогіна дивним поглядом.
Шрамник так нічого й не дізнався. Він не став підніматися на дзвіницю, резонно вирішивши, що коли вже регата або не знає, або не бажає говорити про це, то дзвонарі й поготів мовчатимуть. Який сенс стирати підошви?
До того ж, у нього була важливіша справа. Він давно збирався зайти до Шеддаля та поговорити про хлопця. Тому не можна так харчуватися. Врешті-решт, саме старегх зобов’язав Тогіна доглядати за сином Хранителя. Так нехай допомагає. А то Шрамникові залишається спостерігати, як малий повільно вмирає.
Але коли «везунчик» опинився в кабінеті Шеддаля, з’ясувалося, що він обрав не найкращий час для візиту. В старегха якраз розпочалася нарада, про що Тогіну повідомив схвильований молодий солдатик, поставлений, певно, спеціально, аби «сторонніх не пускати». Він співчутливо поглянув на Шрамника — Боги, невже у мене такий поганий вигляд? Ну, не доїдав, ділився порціями з хлопчам, та все ж таки… — поглянув та порадив підійти пізніше. «А чекати немає сенсу, це надовго, здається».
Надовго так надовго. Певно, повідомлення й насправді таке серйозне. Цікаво тільки, добре чи погане?
Тогін вибрався у зовнішній вузький коридор, котрий з’єднував бійниці та балкони (колишні, а нині переважно зруйновані). Обережно визирнув назовні.
Все як завжди. Ліниво пострілюють лучники й арбалетники, час від часу пружньо злітає у повітря ложка катапульти. Ревуть балісти. Хтось падає у нас, хтось — у них. «Затяжна» війна. Он один ослизнувся в олійній калюжі, незграбно змахнув руками та впав. Лаючись, піднявся, обтрусився. Пішов далі.
Олія в вежі закінчилася якось занадто швидко. Смола — теж. Та й розігрівати їх до кипіння, як з’ясувалося, нема на чому. Смолу завезли, а дрова не встигли.
Тогін постояв, подивився трохи на цю війну.
Так, з хлопчиною вийшло нерозумно. Треба щось вигадати. Наприклад, відіслати його з пораненими назовні. Це нам, солдатам, не можна виходити з веж, але пораненим навіщо тут страждати? і дітям?
Потім думки якось перекинулися на Тессу: як вона там? Чи жива?
Та нема чим турбуватися, — переконував себе Шрамник. Вона ж ватажок. Що з нею станеться?
Хоча знав, що саме ватажків намагаються «знешкодити» перш за все.
Але про це краще не думати. Інакше збудеться.
Він залишив свій пост спостереження і пішов до Шеддаля. Можливо, нарада вже скінчилася.
Шрамник дійсно підгадав. Офіцери якраз виходили від старегха, але цього разу не перешіптувалися. Вони поспішали кудись, і судячи з усього — дуже поспішали. І при цьому намагалися робити вигляд, що не поспішають.
Знайшов час, — похмуро подумав Тогін. Але відступатися не хотілося, та й не мав він — якщо замислитися — такого права: щодня хлопцеві дедалі гіршало. Вирішив —
