Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

— Данкене, ви не бажаєте пообідати?

Журналіст здивовано подивився на мене:

— Зізнатися, не дуже. Приблизно півгодини тому я поснідав і…

— От і добре. Тоді я їстиму, а ви розповідатимете. Ходімо.

— Де Карна? — запитав я, поки ми спускалися на другий поверх.

Данкен знизав плечима:

— Мабуть, у себе. Знаєте, вона дуже засмутилася, коли ви зникли, і… і потім, від того, що ви робили, коли знайшлися.

Ми прийшли до Великої зали, журналіст продовжував розповідати:

— Ну… в перший день, коли ви не прийшли на сніданок, усі вирішили, що це чергова химера… гм, тобто, я маю на увазі, що при вашій, досить емоційній поведінці, неявка на сніданок сприймається всіма нормально. Проспала людина. Або немає апетиту. Зрештою, особиста справа кожного. Та й прецеденти були. Очкарик, наприклад. Або ж Карна. І я, якщо пам’ятаєте… Що? Звичайно, продовжую.

Ну от, зранку ніхто не турбувався. А потім, у кімнатці для оповідей, пан Мугід повідомив, що сьогодні ви не братимете участі у сеансі.

— Як?!

— А так. Не будете і все. Відмовилися. Сеанс пройшов як звичайно, ми повечеряли (звичайно ж, позбавлені вашого товариства) та вирушили спати. Зранку всіх розбудив надривний крик. Ваш, між іншим. Ви верещали, доки не з’явився Мугід і не спровадив вас до себе… тобто, до вас.

— Що ж я таке верещав?

— Не знаю, — знизав плечима Данкен. — Щось давньоашедгунською. Я не розібрав.

Тепер зрозуміло, чому служник та Мугід говорили зі мною мертвою мовою. Але звідки оповідач знав про коридор? І чому поводився так спокійно. І… Коротше кажучи, нічого не зрозуміло!

— Добре, — втомлено мовив я. — Після оповіді розберемося. До речі, Данкене, це не ви підкладали мені записку, в якій радили бути обережнішим?

Він уважно подивився:

— Н-ні, я не підкладав. Даремно ви, виходить, не прислухалися до попередження.

— Виходить, — погодився я. — Але тут вже нічого не вдієш… А коли я прийшов, у мене не було сумки?

— Ні, — впевнено вимовив Данкен. — Принаймні, я ніякої сумки не бачив. Хоча вискочив на крик, мабуть, найперший. Що, втратили якусь коштовну річ?

— Можна так сказати. У сумці були всі мої речі. Окрім тих, звісно, котрі на мені.

Журналіст підніс брову:

— Ого! Треба пошукати, як гадаєте?

Я невизначено змахнув рукою:

— Розберемося. Підемо-но краще до кімнатки, а то розпочнуть без нас.

Решта вже зібралася. Коли я вгледів Карну, серце моє здригнулося та забилося сильніше. Вона, схоже, погано спала останнім часом, схудла та виглядала не найкраще.

Я, як міг, тепло всміхнувся їй та опустився в крісло. Треба серйозно поговорити, але не зараз. Пізніше…

ОПОВІДЬ СІМНАДЦЯТА

— Пізніше, — киває та потирає руки сивобородий старий. — Давай про головне.

— Я був у місті, — повідомив співрозмовник. — Вони встигають. Необхідно втрутитися.

— Це кажеш мені ти?! — у холодному та пихатому голосі старого, наче удар молота об метал, лунає гнів.

— Я був там, — повторює чоловік. — Я бачив. Знаю, що відбувається у місті. Він збирається діяти, хоча згідно з їхньою…

— Досить! — роздратовано скреготить дідусь. — Я чув достатньо.

/зміщення — вогник свічки гасне, затиснутий кістлявими пальцями/

— Що зі мною? Де я?

Талігхіл поворушив рукою, підніс долоню до очей і з зусиллям почав у неї вдивлятися: здається, він повернувся у власне тіло. Цей шрам — такого там не було.

— З вами все гаразд, Пресвітлий, — повідомив голос Тієліга.

— Так? — недовірливо перепитав Талігхіл. — Що трапилося?

— Прошу вас, Пресвітлий, вислухайте мене. Я розповім вам.

Тієліг таки розповів. Але правитель не бажав вірити його словам, він різко встав із ліжка та підійшов до дверей.

— Храрріпе, який сьогодні день?

Охоронець відповів.

Повільно, наче намагаючись відтягнути неминуче, Талігхіл зачинив двері та повернувся до жерця Бога Війни.

— Але що все це означає, демон мене проковтни? — з неприхованим жахом мовив він.

— Це означає, що зараз потрібна вся ваша майстерність. Необхідно знайти вихід із пастки, в якій ми мимоволі опинилися — ми всі.

— Добре, я подумаю, — пообіцяв Талігхіл. — Залиште мене.

— Як завгодно Пресвітлому, — жрець вклонився та пішов, залишаючи правителя наодинці з нерозгаданими таємницями.

Він погано пам’ятав те, що сталося після падіння у підземному коридорі.

Коли свідомість повернулася, Талігхіл побачив, що коридор порожній, так, наче в ньому нікого не було дуже давно. Він лежав на брудній підлозі, у темряві, котру розтинав лише тоненький промінчик світла. Підвівшись, Пресвітлий оглянув себе: чужий одяг, чуже тіло. Погляд його випадково ковзнув на долоню — там не було шрама, до якого Талігхіл звик ще з дитинства — невдале падіння з дерева, — а от тепер цього знаку наче й не існувало.

«Куди ж я потрапив?»

Правитель переглянув можливі варіанти (їх було не так уже й багато) і зробив висновок: напевно помер і опинився в одному з загробних світів. Навряд чи це край Ув-Дайгрейса, швидше вже — підземні володіння Фаал-Загура. Хоча й кажуть, що Бог Болю мертвий, але від цього його царство не зникало.

Пресвітлий знизав плечима. Він ніколи не вірив у Богів, хоча й допускав можливість їхнього існування. Що ж, тепер остаточно з’ясує, хто має рацію: він чи жерці.

Нахилившись, Талігхіл роздивився предмет, з якого пробивався тонкий слабкий промінь світла. Обережно, щоб не обпектися, правитель підняв цей смолоскип і пішов коридором… куди? — вперед. Зрештою, вдруге не помирають.

Йшов доволі довго. Незабаром смолоскип згас, і Пресвітлий викинув непотрібну штукенцію; далі рухався навпомацки.

Він уже втратив надію, коли вийшов нарешті до дверей. За ними була зала, дуже схожа на нинішню у Північно-Західній, однак трошки інакша. Не дуже приглядаючись, правитель рушив далі.

Це було те, чого він так боявся. Знайома йому до болю, вежа виглядала чужою. Мабуть, саме такою вона й повинна бути у світі Фаал-Загура.

Змучений довгою дорогою та невідомістю, Пресвітлий закричав. Він кричав довго, вклавши у крик весь відчай і біль — так виє вовк темного осіннього вечора, втративши вовчицю, так плаче лелека, знайшовши спалене гніздо, так тужить буйвол над трупом свого дитяти.

З’явилися якісь люди, котрі розмовляли дивною сумішшю ашедгунської та кількох хуміндарських говірок. Потім вони перейшли на нормальну і почали запевняти Талігхіла, що все гаразд. Пресвітлого провели у кімнату (його кімнату, тільки вона теж зазнала змін!). Він лежав там деякий час; потім прийшов сухорлявий старий.

Тут у пам’яті правителя виникла дірка, котра не бажала нічим заповнюватися. Наступний шматок спогадів пов’язаний із дивним голосом… але якщо це йому