Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

— З’явився, — пробурмотів хворий. Варто було йому побачити Скаженого, він ніби побадьорішав, але ця бадьорість (Мабор знав) — тимчасова; потім Базіці ще погіршає. — Ну, як я тобі? Думав на танцульки сходити — лікарі не відпускають. Кажуть, однорукому важко обіймати баб.

— Пробач, ти не міг би допомогти? — втрутився у розмову… е-е-е… так, Кейос. Хлопчина, котрий перебуває під протекцією «самого Кена».

— У чому річ? — ворожо прогарчав Мабор.

— Там… треба допомогти перенести, — хлопець не відвів очей. Хоча, за всіма правилами, повинен був знітитися та зникнути. — Померла людина. Решта зайняті, а я сам не зможу дотягти.

— Гаразд, — погодився Скажений. — Зажди тут, зараз повернуся, — кинув Базіці. І пішов за Кейосом.

Мертвяк лежав у компанії кількох живих людей, зовні нічим від них не відрізняючись. Усі були однаково бліді; очі — заплющені, один марив.

Трупарня розташовувалася на два поверхи вище. Двічі на добу тіла спалювали, аби виключити можливість розповсюдження всілякої зарази. Скажений із хлопцем вклали труп поряд з іншими та рушили назад.

— Ти що, — запитав «везунчик», поки вони спускалися, — вирішив перевчитися на лікаря?

Той заперечив:

— Ні, просто тут потрібні помічники. Я, звичайно, розумію, що набагато почесніше воювати, але Кен попросив. Та й користі зараз від мене більше тут. Стріляю я погано. Мало тренувався.

— Ага, а лікувати можна без тренувань — так?

— Я ж не лікую, — розповідав далі Кейос. — Допомагаю, чим можу. Те, інше піднести, посудину з-під хворого помити, трупи от… Тільки трупи одному носити важко.

— Ясно! — хмикнув Скажений. — Ти, чуєш, за Базікою приглянь. Наша людина.

Хлопчина не второпав:

— Хто такий Базіка?

— Ходімо, покажу.

Він підвів Кейоса до «везунчика».

— Чуєш, Базіко, я тут тобі персонального лікаря роздобув. По знайомству… Гей, Базіко, ти що, заснув, га?… Базіко, годі прикидатися! Тут людина на тебе чекає, познайомитися…

Хлопчина вправно потягнувся до шиї хворого, приклав пальці до шкіри. Почекав.

— Усе.

— Що значить усе? — обережно поцікавився Мабор, хоча вже чудово зрозумів сам.

— Він помер, — пояснив Кейос. — Допоможи віднести, будь ласка. А то я один…

— Знаю, — відмахнувся Скажений. — Знаю…

Він присів на краєчок койки та придивився до обличчя Базіки: воно подовшало, ще більше зблідло. Вибач, що без вшанування, старий. Передавай вітання Ув-Дайгрейсові при зустрічі.

— Понесли, чи як?

Мабор перехопив тіло так, аби не зачепити рану — наче боявся завдати болю; Кейос взявся за ноги — потягли.

/зміщення — сонячні кола розходяться від камінця темряви, що впав усередину/

Було дуже боляче. Смерділо вівцями.

Він ворухнувся, лише зараз згадавши, що він — Обхад. Тисячник ашедгунського війська.

Який не виконав важливої місії, дорученої йому.

Скільки минуло часу? Година? Доба? Тиждень? Може, люди вже вмирають, вмирають виключно з його вини.

У роті повно гіркоти, мимоволі почалося слиновиділення. Обхад, морщачись, ковтнув і спробував підвестися.

Він лежав у шатрі, ззовні не долинало ні звуку. Тисячник сів, похитуючись та роздивляючись навсебіч. Деякий час він шукав очима свою дорожню сумку: там інструкції, там коди. Потім усвідомив, що знає все напам’ять, вивчив від нічого робити.

Виходить, за сумку можна не турбуватися. Треба вирушати.

Обхад встав на ноги і завмер від болю. Впав. Знову встав.

Коли впав удруге, вирішив, що на таку дурість просто нема часу. Поповз.

— Далеко зібрався? — запитали згори. — Хочеш себе в домовину звести, людино Пресвітлого?

Він заперечно хитнув головою:

— Треба. Я давно тут?

— Три дні.

— Скільки?! — захлинувся тисячник. — Три дні?!

— Три, — підтвердив ятру. — Тож не поспішай до своїх Богів.

Його повернули на місце. Обхад лаявся, намагався вирватися, але ці намагання виглядали смішно, наче в тримісячного немовляти.

— Не поспішай, — повторив горець, сивий та висохлий, наче мертвий скорпіон. — Тобі необхідний спокій.

— Відпочину в краї Ув-Дайгрейса, — відмахнувся тисячник. — Мені конче потрібно на Коронованого. Я ж пояснював, — він з мукою підвів очі до небес… до шатрового полотнища над головою.

Горець залишався незворушним.

— Спокій. Твої речі вціліли, коні — теж. Отже, не турбуйся. Ось на краще випий.

Йому влили у горло якусь гарячу рідину. Обхад намагався зробити вигляд, що п’є, а насправді притримав варево, аби потім виплюнути: скоріше за все, давали снодійне. Але ятру виявився спостережливим. Він змусив-таки тисячника проковтнути все до краплини і лише потім пішов.

На Обхадів подив, спати не хотілося. Тобто… хотілося, але не дуже. Терпимо. Головне — не лежати без руху.

Але і наполягати не було сенсу. Тисячник зачекав. Треба впевнитися, що горець пішов.

Нарешті Обхад повторив спробу. Цього разу ятру не з’являвся.

Опинившись біля клапана шатра, котрий було приспущено, тисячник завмер і, затамувавши подих, вслухався у навколишні звуки. Селище оповила тиша, неприродньо м’яка та мертва. Здавалося, крім Обхада та горця-лікаря, нікого більше немає. Взагалі.

Навіть горця немає. Зник.

Сонно форконув у ніч кінь. Що ж, саме це потрібно: скакун. Бо на своїх двох (вірніше, чотирьох) тисячник далеко не помандрує.

Чому в селищі тиша, чому так довго йому дозволили пролежати без тями, хто такий Джулах і куди він подівся разом із Позбавленим? Про все це можна дізнатися й згодом. А можна і не дізнаватися…

Обхад підповз до стриноженої тварини, розуміючи, у якому небезпечному становищі знаходиться. Переляканому коневі затоптати його зараз простіше простого. Тисячник прошепотів невеличку молитву Ув-Дайгрєйсові й іншим Богам, котрих пам’ятав. Кінь сторожко повів вухами. Обхад обережно підвівся, напружуючи неслухняне тіло, витягнув себе на спину неосідланої тварини та пустив коня вперед.

Він же стриножений!

Удар об землю, ще б трішечки, і все. Дурень.

Ззаду нечутно підійшов горець. Відвів убік коня, затим повернувся до тисячника та потяг назад до шатра. Десь на півшляху Обхад заснув.

/зміщення — тонеш, зеленкувата поверхня віддаляється та віддаляється, і сонячні зайчики тьмянішають/

Смерділо вівцями. Як і раніше.

— Увечері, — сказав комусь горець-лікар. — І відразу ж поповз.

— Треба було пояснити, — відповів Ха-Кинг.

— Тоді б він сильніше занервував. Міг і не дожити.

— Що?.. — прохрипів пересохлим горлом Обхад. Слова виходили зіжмакані та порожні, наче шкірка вилинялого богомола. — Що відбувається?

У полі зору виникло обличчя вождя ятру.

— Ви помилилися. Анг-Силіб не єдине місце придатне, аби перейти через гори. Південці знайшли інше. Це не такий зручний шлях, але там було замало людей, здатних зупинити хумінів. Нам надто пізно повідомили. Ми ходили, аби допомогти. Але спізнилися.

— І повернулися сюди, — слова тисячника звучали як звинувачення.

— Який сенс вмирати за безцінь? — незворушно відказав Ха-Кинг. — Все одно, що кинутися з Коронованого вниз: ані користі, ані