Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

— Куди ж поділися ваш Позбавлений із Джулахом?

— Втекли, — так само буденно повідомив ятру. — Ми шукали тебе занадто довго. Але — дякувати Богам — не настільки, аби не повернути до життя.

Обхад припіднявся, обпершись на правицю:

— Я маю терміново потрапити на бескид, чуєш?! Мені необхідно подати знак своїм… Якщо ще не пізно.

Ха-Кинг замислився. Тисячник розумів, що сам він зараз нездатний діяти, що повністю перебуває під владою горців, і тому не підганяв ятру з відповіддю.

— Ми допоможемо тобі, — сказав нарешті вождь.

— Ні, — заперечив лікар. — Інакше він помре. Надто важке поранення, надто сильний удар. Може, зачепило якийсь із важливих центрів. Не можна.

— Не помру, — відмахнувся Обхад.

Ятру знехотя погодився:

— Може, і не помреш. Але навіщо ризикувати?

— Скажи мені, що треба зробити, — запропонував Ха-Кинг. — Я зроблю.

— Я мушу впевнитися, — похитав головою Обхад. — Я зобов’язаний бути там… Хоча б зараз.

— Ми не дозволимо…

— Відпусти його, — несподівано мовив лікар. — Ти ж бачиш, він не відступиться від свого.

— Але батько…

— Відпусти, — повторив старий ятру. — Та, звичайно, не одного.

/зміщення — незгасимий захід сонця, утворений палаючими смолоскипами; темні постаті веж/

— Далі підеш один, — сказав Джулах.

— Добре, — погодився Гук Нівіл. Він полегшено зітхнув, дивлячись на гори, звідки їм вдалося втекти. Напруга, котра виникла у Нівіла з того часу, як він «став» Позбавленим, потроху спадала.

— Скажеш Співрозмовникові все, що я наказав передати. І нагадай: сьогодні розпочнеться. Вони мусять встигнути. Якщо я розрахував правильно, знак уже подано. Ні — буде подано незабаром, ось-ось. Поспішай. Цієї або наступної ночі…

Він замовк і почав спускатися далі. Гук Нівіл провів Джулаха замисленим поглядом, а потім поспішив до табору хумінів.

Бред Охтанг радітиме як ніколи.

ДЕНЬ ТРИНАДЦЯТИЙ

Мугід заявив, що на сьогодні все. За вечерею пани-сприймачі настільки захопилися своїми версіями подальшого розвитку подій, що, напевно, не помітили б і жабу у власній тарілці. А вже поготів — Нулкера, який тягав зі столу фрукти та ховав у кишені. Цим я й скористався.

Навіть не дочекавшись, доки всі розійдуться, я підвівся і, кинувши щось про втому та сонливість, пішов. Треба хоча трохи поспати, хоча б кілька годинок.

Виспатися не вдалося. Через деякий час у двері обережно постукали.

— Нулкере, з вами все гаразд? — це «академік».

Я підвівся, сонним голосом повідомив, що все гаразд, і взагалі, чого це пана Чрагена охопила така цікавість. Що? Переклад? Який переклад? A-а, переклад… Так, ще не закінчив. На добраніч. Усього найкращого. …Уф, дістав!

Потім прийшла Карна. Я вимушено всміхнувся, сказав, що почуваюся добре, от тільки… Вона кивнула та побажала гарних снів. Я дивився, як жінка йде коридором, і відчував себе найдурнішою та найнещаснішою людиною у світі. Але зачинив двері та всівся на ліжку. Настав час йти.

Речі не збирав спеціально, аби у служника, що зайшов прибрати в кімнаті, не виникли зайві підозри. «Пане Мугіде, пан Нулкер, здається, нездужає. Психічно. От і речі всі спаковано, наче паранойя у нашого клієнта. Манія переслідування».

Посміхнувся: Іронія долі! Не так давно збирався вдавати божевільного, а тепер — приховую це!

Окрім речей, котрі я не збирався брати з собою, залишалися «Феномен» та фоліант «академіка». «Феномен» я поклав до тумбочки — прибиратимуть у кімнаті, знайдуть. А от що робити із фоліантом?

Повагавшись, я залишив на столі книжку Чрагена та мій переклад до неї. Треба було, звичайно, віддати «академіку» особисто, але ризикував накликати його підозру. Нічого, переклад він отримає…

Ні, все-таки так робити не можна.

Я сховав книгу та аркуші з текстом до тумбочки, написав записку… і тут зрозумів, що не знаю, в якій кімнаті живе пан Чраген. Що ж, так навіть краще.

До записки додалася ще одна.

Коли я закінчив із епістолярною спадщиною, за вікном знову розгулявся вітер; дощило. Чудово! У таку ніч краще спиться.

Потім прослизнув у коридор та кинув листа до «поштової скриньки». Повернувшись до себе, востаннє оглянув житло і вийшов, вимкнувши світло та щільно зачинивши двері.

Настав час скидати маски та грати відкрито. От тільки у мене було кілька запасних козирів у рукаві, про що, як я сподівався, не знали ні мої колеги-сприймачі, ні служники готелю, ні пан Мугід. До речі, саме він і здав мені, навіть не здогадуючись, одну з козирних карт. Ось цю…

Перший поверх «Вежі». Знайомий гобелен. Камінні двері. Шпилька Карни у моїй кишені.

Наскільки я пам’ятаю, пан Мугід впорався з замком без зайвих затримок. Значить, і у мене має вийти.

Ну-мо, ну мо…

Згідно з законами жанру, шпилька спочатку і чути не бажала про те, аби ворушитися. Потім, звичайно ж, піддалася, клацнув старовинний (чи не дуже?) замок, і півкозиря я розіграв.

Цього разу двері я зачинив як слід. Навіть шпилькою провернув у отворі. Назад повертатися не збираюся.

Увімкнений ліхтарик сполохав вже знайому мені мишу. Вона чкурнула до других дверей, а я побрів слідом, приглядаючись та прицінюючись до чергового суперника.

Двостулкові, старовинної роботи. Тут, напевно, такі механізми, з якими шпилькою не впоратися.

І все-таки щось переконувало мене у можливості виграшу.

Минулого разу я штовхав двері плечима. Тепер розсміявся: от вона, неуважність.

Взявся за масивну холодну ручку, яка тьмяно виблискувала у світлі ліхтарика, — потягнув.

Давні Боги Ашедгуну!

Я чекав чого завгодно: від повної безрезультативності моїх спроб до страшенного скреготу, — чого завгодно, тільки не цілковитої тиші, з якою відчинилися двері.

Бо така тиша була страшніша за скрегіт і навіть невдачу: якщо двері відкрилися безшумно — значить, тут хтось ходить і ходить часто. Хто? Навіщо? І чи не зустріну я його там, у темряві?..

Такі коридори — без сумніву, коридори потаємні — роблять не для того, аби їх розсекречували.

Н-да, підкинув мені пан оповідач козир!.. А тим часом правила-то змінилися!

Однак, хто не ризикує, той не перемагає — аксіома, панове. І мені вона була відома надто добре, аби відступатися.

Я попрямував за мишею.

Хід біг попереду, іноді завертаючи, наче відданий собака, якому час від часу треба дивитися в очі господарю: чи йде? чи не відстав? Ліхтарик у моїй руці був малопотужний, і хоч я підзарядив акумулятор, все одно на довго його б не вистачило. Тому намагався економити. Дійсно, не тигри ж тут ховаються!

Тигрів не було. Інколи шаруділи миші, кидалися навтьоки від променя світла, роздратовано ворушилися павуки та стоноги, відповзаючи подалі від теплого сухого кола, котре тяглося підлогою та чіплялося за стіни.

Гарно будували. Добротно. Уміли