Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Та наближався травень, і капітани Заходу вирушили в дорогу; і вирушили вони на кораблі разом із усіма їхніми воїнами, і попливли Андуїном від Каїр-Андросу до Осґіліата; і там вони зупинилися на день; а наступного полудня підійшли до зелених полів Пеленнору і знову побачили білі вежі під Міндоллуїном — Місто ґондорців, останній спогад про Вестернес, який пройшов крізь темряву та вогонь, аби настав новий день.
І там, посеред поля, вони розбили намети і чекали ранку; бо мало настати перше травня, і зі сходом сонця королеві належало ввійти у ворота його міста.
V. Намісник і король
Над Містом Ґондору нависли непевність і страх. Гарна погода та ясне сонце неначе насміхалися з людей, котрі щоранку очікували звісток про поразку. Правитель їхній помер і згорів, у Цитаделі лежав мертвий король Рогану, а новий король, котрий з'явився вночі, пішов воювати зі силами темряви та жаху, здолати яких були не здатні жодні міць чи доблесть. А звісток не було. Після того як військо повернуло з Морґульської Долини на північну дорогу, з похмурого сходу не прийшов жоден посланець, не долинуло жодної чутки.
Через два дні після відходу капітанів панна Еовіна попросила доглядальниць, аби їй принесли вбрання, і, не слухаючи заперечень, піднялася з ліжка; їй допомогли одягнутися, руку прилаштували на полотняному черезплічнику, й Еовіна пішла до Старшого цілителя.
— Пане, — сказала вона, — мене мучить тривога, і я не можу довше ледарювати.
— Панно, — відповів він, — ти ще не зовсім здорова, а мені наказали доглядати тебе з особливою турботою. Ще сім днів ти мала не вставати, — так мене просили. Прошу тебе: повернись у ліжко.
— Я здорова, принаймні тілом, тільки ліва рука ще болить, але це дрібниці. Та я знову захворію, якщо мені буде нічим зайнятися. З війни немає ніяких звісток? Жінки нічого не знали.
— Звісток немає, відомо тільки, що військо ввійшло в Морґульську Долину; і кажуть, їх веде новий капітан із Півночі. Він великий воїн, а ще — цілитель, і мене дуже дивує, що рука цілителя також володіє мечем. Зараз такого в Ґондорі не зустрінеш, хоча колись бувало, якщо вірити старим переказам. Уже багато років ми, цілителі, намагаємося лікувати рани, завдані мечем, хоч у нас і так досить роботи: на світі багато хвороб та нещасть і без війни, а вона їх іще примножує.
— Для того, щоби почалася війна, досить одного ворога, а не двох, пане цілителю, — зазначила Еовіна. — І ті, хто мечів не має, все ж від них гине. Невже ти хотів би, щоби народ Ґондору збирав зілля в той час, коли Темний Володар збирає військо? І не завжди варто зцілювати тіло. Іноді краще загинути у бою, хай навіть болючою смертю. Якби я могла вибирати, то вибрала би саме це.
Цілитель подивився на неї. Висока та струнка, з блискучими очима на блідому обличчі, вона стиснула в кулак здорову руку, коли обернулась і зоріла через вікно, що виходило на схід. Він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, вона знову звернулася до нього.
— Хіба тут нічого робити? Хто править Містом?
— Я не знаю напевне. Такі справи мене не цікавлять. Вершники Рогану мають свого маршала; а Гурін, кажуть, править ґондорцями. Та законний намісник Міста у нас — Фарамир.
— Де я можу його знайти?
— Він тут, панно. Він був тяжко поранений, але зараз одужує. Тільки я не знаю…
— Може, проведеш мене до нього? Тоді знатимеш.
Фарамир гуляв на самоті по саду Дому Цілителів, і під теплим промінням сонця його тіло потроху оживало; та на серці було важко, й він постійно поглядав через стіну на схід. Цілитель покликав його, і Фарамир обернувся й помітив Еовіну, панну Рогану; і серце його стислося від жалю, бо він побачив, що вона поранена й очі її сумні та тривожні.
— Володарю, — сказав цілитель, — це панна Еовіна з Рогану. Вона боролася разом із королем і була важко поранена, тому нині перебуває під моїм наглядом. Але вона незадоволена і бажає поговорити з намісником Міста.
— Зрозумійте мене правильно, володарю, — сказала Еовіна. — Не брак догляду засмучує мене. Для тих, хто бажає зцілення, кращого місця не існує. Та я не можу лежати без діла, мов у клітці. Я прагну смерті у бою. Та я не загинула, а битва все ще триває.
За знаком Фарамира цілитель уклонився і вийшов.
— Чого ти хочеш від мене, панно? — спитав Фарамир. — Я також у полоні в цілителів.
Він подивився на неї, і його — чоловіка, котрого глибоко проймав жаль, — вразила краса печальної дівчини. Вона ж глянула на нього і побачила в його очах серйозну ніжність, і зрозуміла вона — та, що зростала серед воїнів, — що перед нею витязь, рівного якому не знайдеться в усій Марці.
— Чого ти хочеш? — повторив він. — Я зроблю все, що в моїх силах.
— Накажи цілителеві, щоби відпустив мене, — сказала вона.
Та хоча слова звучали гордо, серце її здригнулося, й уперше в житті вона відчула невпевненість. Вона подумала, що цей високий чоловік, такий серйозний і ласкавий, може сприйняти її за примхливу дитину, котра не має терпцю довести до кінця нудну справу.
— Я сам поки що під опікою цілителя, — відповів Фарамир. — І ще не перебрав на себе керівництво Містом. Але навіть якби і зробив це, то прислухався би до його поради і не перечив би йому у справах, на яких він знається, хіба що в разі крайньої потреби.
— Я не прагну зцілення, — сказала вона. — Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер, або навіть краще — як король Теоден, бо він загинув, здобувши і славу, і спокій.
— Уже запізно, панно, наздоганяти капітанів, навіть якби ти була здорова. А смерть у бою нас іще може знайти, хочемо ми цього чи ні. Ти краще будеш готова зустріти її — якщо вже так хочеш, — коли, поки ще є час, робитимеш усе, як наказує цілитель. Ми обоє мусимо терпляче пережити години чекання.
Вона не відповіла, та йому здалося, що обличчя її пом'якшало, — так лютий мороз відступає перед першими проявами весни. Сльоза зблиснула на її віях і сповзла по щоці, мов краплина дощу. Горда голова трохи схилилась. А тоді тихо, мовби тільки до себе, вона сказала:
— Але цілителі хочуть протримати мене в ліжку ще сім днів. А моє вікно дивиться не на схід.
