ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Я звільнюся, - ніби відгукнувся на його думки Борис.

- Чому? - безнадійно спитав Василь.

- Як, як я можу бути вчителем?! Як, коли й сотої, тисячної частки цього не розумію?! - він дістав списаний схемами зошит. - Як я можу нести знання, якщо вони невірні?… Ну, не те щоб невірні, але недостатні. А недостатність настільки серйозно впливає на результат! Вся наука, розумієш, Василю?! Вся! Наука! Невірна! Точна - неточна!

- Борисе, Борисе, - спробував спокійно говорити лікар, коли перша хвиля відчаю минула, - ти що, забув, що я тобі казав? Він - псих. Дуже розумний, але псих. Він усе це вигадав, просто заплутав тебе.

Борис дивився на нього, й у цьому гарячковому погляді не було розуміння, був тільки захват.

- Ти що, віриш у Бога? - спробував іншу тактику Василь Анатолійович. - Борисе! Ти ж атеїст! Який, у дідька, Бог?! Які янголи?!

- Не було всесвітнього вибуху, Василю, - з якимось аж стражданням від свого розуміння поглянув на нього фізик. - Немає ніяких чужопланетних цивілізацій. Це ніщо, прикраса… Воно тут, усе тут… Дивись, ось це рівняння…

І він силою посадив лікаря за стіл, почав пояснювати незрозумілі букви і креслення в зошиті. Василь Анатолійович не розумів. Він просто нічого не чув і не бачив крізь свій відчай. Білий туман замість формул, якесь невиразне бубоніння над вухом замість Борисового голосу. Ненавиджу. Цього психа. Усіх інших, укупі з ним, фізика, себе, чортову роботу, ненавиджу! Не вірю! Ніяких янголів, ніяких богів, ніяких рівнянь і скажених фізиків! Василь Анатолійович кліпнув, струснув головою, повертаючись до тями.

- Борисе, - обережно спробував відволікти друга.

- …і ось тут, Василю, тут найголовніше, розумієш…

- Борисе, - він обійняв друга за плечі, тицьнув йому зошит до рук.

Той, здається, нічого не розумів, несамохіть узяв зошита, механічно підвівся, пішов до дверей, щось іще силкуючись розповісти лікареві. Василь Анатолійович обережно, легенько виштовхував його.

- Так, так, розумію, друже, - заспокійливо примовляв він, - а зараз іди додому, відпочинь. Завтра все вкладеться в голові, тоді прийдеш, побалакаємо…

- Ти мені не віриш? - раптом збагнув Борис.

- Ну що ти, - щиро посміхнувся лікар, - це просто важко одразу сприйняти.

- Так-так, важко, - збуджено закивав Борис.

- Ну все, друже, - нарешті випхав, - давай, до завтра.

Борис мляво махнув рукою і, похитуючись, пішов уперед, притискаючи зошит до грудей.

- Під машину не потрап! - гукнув наздогін лікар. У такому стані може трапитися будь-що. Не обертаючись, Борис мляво відмахнувся і зник за ворітьми.

- Навіщо ти це зробив? - гримнув Василь Анатолійович, залетівши до Янголової палати. Той обернувся від вікна, глянув пронизливо і з погордою:

- На ваше прохання, - спокійно відповів.

- Навіщо?! - істерично скрикнув Василь Анатолійович.

- Я вагався, - знизав плечима Янгол, - та Борис так хотів допомогти одній дитині…

- Якій, у біса, дитині?! Як він комусь допоможе?! Він зараз сам, як безпорадна дитина!

- Воно минеться, - заспокоїв Янгол. Василь Анатолійович безсило опустився на койку. Підвів стомлений погляд, вже тихіше спитав:

- Що ти йому розповів?

- Те саме, що й вам, - знову знизав плечима Янгол, - проте він хотів зрозуміти. І зрозумів.

Лікар підвівся, повільно, згорбившись, почвалав до дверей. На порозі озирнувся:

- Це точно минеться, Янголе?

- Авжеж, - і Янгол усміхнувся. Усмішка цього разу була не так, як завше, - вона була гарна, лагідна і заспокійлива. Від неї одразу ж зробилося легше. Лікар вийшов.

Янгол сів на підвіконня, підвів очі до неба. Нехай лише це зрозуміє дитина - і все одразу минеться.

Богдан-не, я готова!

Ого, яка готова, Інко!

В-вино дуже смачне, мені с-сподобалося…

То з чого ти почнеш синтезувати?

А я це… потренуюсь на котах… хі-хі…

- Сфінксе!

Ні, так голос набагато краще. Кошеня ввійшло до кімнати, зупинилося, очікувально глянуло на господиню. Це вже було повністю й безумовно її кошеня, якщо не сказати - її друг. Коли вранці мама побачила його, то аж злякалася: руде, мале! Що це? Звідки це? Інка вхопила його на руки, з викликом притисла до грудей, не вигадала нічого кращого, ніж сказати, що вночі воно залізло до її кімнати крізь кватирку.

Мама хотіла кудись його подіти: або віддати комусь, або просто викинути крізь ту ж кватирку. Ні, вона не була злою, вона просто чомусь не любила котів. Інка пішла в наступ. Всі жінки - відьми, так, мамо? Так-так, Інко, звичайно ж, так, із гордістю погодилася мама. А яка ж, мамо, відьма без кота? Ти подивись на нього: маленьке, руденьке, прямо як я. Я буду відьмою, мамо, а це буде мій відьомський кіт, добре?

Немалу роль відіграли й погрозливі погляди на Ерастовича. Той одразу ж зробився котолюбом і закохався у Сфінкса. І мама здалася: добре, тільки пообіцяй, відьмочко, що доглядатимеш його сама. Обіцяю, мамо. Отак Сфінкс залишився з Інкою.

І ось тепер, Сфінксе, зробимо тебе… хі-хі!… сфінксом. Справжнім, таким, що розмовляє.

Інка ковтнула ще вина, почала обережно вимальовувати в уяві сфінкса. Кошеня, немов розуміючи відповідальність моменту, сиділо не рухаючись, лише зацікавлено вивчаючи господиню. Ага, нарешті вималювався. Інка піднесла до Сфінкса розколоте дзеркальце.

- Подивись-но сюди… Мамо!

Вона відстрибнула, бо кошеня й справді перетворилося.

Молодець, кицю, похвалив Богдан.

Інка з сумнівом подивилася на Сфінкса. Молодець?… Мордочка в кошеняти стала чимось середнім між людським обличчям і пташиним дзьобом, тулуб облисів, з лап виросли величезні пазурі, а позаду стирчав лев’ячий хвіст.

Знущаєшся,