ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Інка заснула. Вночі бачила вві сні Гремліна. Вухате й зубате звірятко, яке трощить і ламає все довкола. Й живе в Інчиній шафі.

Прогулянка була, як завше, нудною. Янгол не стрибав, сидів на лавочці та порпався носаком черевика в пилюзі. Василь Анатолійович сьогодні не вийшов спостерігати за психами, а так усе було, як і щодня. Поруч із Янголом тихесенько сопіла бабуся, та, яка думала, що вона - просто Марія. Вона задрімала на сонечку. Раптом з-під лавки прошепотіли:

- Янголе!

Бабуся підхопилася, озирнулася. Побачила на сусідній лавці когось зі знайомих і пошкандибала туди. Мабуть, розповідати про свого коханого дона Хуана.

- Привіт, Дмитре, - сказав Янгол, посміхнувшись і навіть не зазираючи під лавку. Так голосно у лікарні шепотіти могла лише одна людина. - Не вилізеш?

- Янголе, він десь тут.

- Китаєць?

- Так.

- Де саме?

- Не знаю. Але я точно знаю, що тут, я це відчуваю. Янголе, допоможи, га?

Янгол уважно озирнувся. Солідарність між психами повинна бути взаємною. Якщо він не вірить у китайця, то чому Дмитро повинен вірити у янгола? Нікого бодай трохи схожого на китайця поруч і близько не було.

- Не бачу, - нарешті зітхнув він.

- Шкода, - теж зітхнув із розчаруванням Дмитро.

- Янголе…

- Так?

- А можна я це… трохи посиджу під твоєю лавкою? Коли ти поруч, не так лячно.

- Сиди, - знизав плечима Янгол.

Наприкінці прогулянки Янгол вирішив усе ж таки пострибати. Так, про всяк випадок. Пострибав до стіни. Вгору-вниз, вгору-вниз, нічого-нічого, стрибаємо далі. Угору-вниз… Раптом на тлі білої стіни вималювався ледве помітний імлистий силует Чонга.

- Привіт, - сказав Янгол. Санітари стояли далеко за спиною. Може, не помітять розмови. Чонг уклонився, тихесенько дзенькнув далекий ґонґ.

- Що ти тут робиш? - спитав Янгол вже голосніше. Раптом до нього дійшло, що це і є Дмитрів китаєць. Стало аж смішно. Хіба ж це нещастя може когось налякати?

- Скільки вовка не годуй, все одно два рази бігати, - відповів Чонг.

- Дуже цікаво, - Янгол тепер говорив спокійно, голосно.

Психіатричні лікарні гарні тим, що в них можна спілкуватися з напівматеріальними китайцями й ніхто не дивитиметься на тебе, як на психа, - ти і так псих.

- Ти навіщо до хлопця причепився?

- Ой чиє ж то жито? - відповів запитанням Чонг.

- Так, - Янгол почав говорити зовсім повільно, майже по складах, - Чонгу, ти, звичайно, великий філософ, але Дмитра ти лякаєш. Розумієш?

- Знати - мало, треба розуміти, - похитав головою Чонг.

Янгол із злістю поглянув у небо. Ну, навіщо тут іще цей китайський бовванчик?!

- Ти розумієш? - знову спитав Янгол, вже зовсім по складах.

- Танцювала риба з раком, а цибуля - з пастернаком, - сказав Чонг.

Янгол ледь не сплюнув під ноги.

- Ти повинен піти, - крізь зуби сказав він.

Чонг замислився, нарешті виголосив:

- Що далі в ліс, то ближче виліз.

Янгол скреготнув зубами, розвернувся, попрямував до дверей лікарні. Саме вчасно. Прогулянка вже закінчувалася, психів збирали на вечерю. Янгол озирався. Треба було знайти Дмитра, заспокоїти, сказати, що Чонг - лише побічний продукт синтезу, небезпеки він не становить, хіба що для нервів. Проте Дмитра знайти не поталанило. Він навчився доволі вправно ховатися. От партизан!

На обіді пощастило знайти лише Милу.

- Ну як? - швидко поглянув на неї Янгол.

- Потрібна причина, Янголе, - відказала вона.

- Чого?

- Того, що ти тут.

- Дзеркало розкололося.

До них уже йшов санітар. Розмови під час вечері, та й узагалі, під час їжі, суворо заборо-нялися.

- Чому розкололося? - швидко спитала вона.

- Ну, звідки ж я знаю? - втомлено підняв очі Янгол.

- Добре. Вночі поговоримо.

І вона відійшла.

- Сядь до столу і їж, - сказав йому санітар.

Янгол зверхньо глянув на нього.

- Я не голодний.

Блимнув очима і пішов геть. Чому? Чому взагалі може розколотися дзеркало? Та будь-чому. Його можна необережно стукнути чимось важким, його можна впустити, воно може випасти з жіночої сумочки, на нього може хтось наступити… Чому? Знову ці причинно-наслідкові зв’язки. Ніяк без них не можуть!

Василь Анатолійович уже прийшов до тями після вчорашнього. То була перевтома, думав собі він, сидячи в кабінеті та спокійно (сьогодні вже спокійно) гортаючи Янголову картку. Не просунувся з цим хлопцем ані на крок. Чому не просунувся? Тому що постійно відволікався на його демагогію, тому що не лікував, а сперечався. А чому не лікував? Бо просто не знав, як його лікувати. Він звик до звичайної схеми: спокійні бесіди з пацієнтом, інколи гіпноз - пошук причини хвороби у минулому - подолання причини. З Янголом усе не так, з Янголом усе навпаки. Наслідок - видно одразу, причини - не знайти. Вже два роки причини не знайти. Гіпнозові цей хлопець не піддається взагалі. Що ж, існують такі феномени, рідко, але трапляються. Щиросердних бесід із ним не виходить: надто вже він самодостатній для них, для того, щоб виливати душу старому лікареві, якого вважає трохи дурнуватим, трохи нижчим від нього за рівнем розвитку. Надто вже він самодостатній, щоб виливати душу, і цим так несхожий на всіх інших пацієнтів.

Бориса, звичайно ж, не можна було до нього пускати. Він -