ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Так-так, Інко, молодець, кицю, погодився Богдан у голові.

Богдане, ти де, спитала Інка, іди до мене, без тебе важко, Богдане.

А хто казав про легкість, Інко, тобі й буде важко, я не зможу постійно бути поруч.

Падлюка, образилася на нього Інка.

- … доцю?

- Га? Що, мамо?

- У тебе все нормально, доцю? - мама стривожено дивилася на неї. Так, ма, все ОК. Лише загублений зміст життя і трішечки шизофренії.

- Все добре, матусю, - Інка обійняла маму і цмокнула у щоку, - дякую за розмову.

І побігла до своєї кімнати. Щось накльовувалось у рудій голівці (і вона не боліла! не боліла!), потроху наростало зсередини. Інка знала це відчуття. Зараз щось повинно бути, зараз щось сяйне. У своїй кімнаті взялася ходити: від вікна - до стіни, від стіни - до вікна.

То був перехідний період. Тепер настала його чергова ланка. Що ж робити тепер? Думай, Інко, думай, зараз прийдеш, зараз схопиш… зараз… Інка дістала з кишені розколоте дзеркальце, подивилась у нього. Все та ж веснянкувата дівчинка, дитина. Поклала на стіл. Сіла поруч. Їй потрібні друзі, такі, що повністю розуміють, такі, що не зосереджені на собі, не розповідають швидко, навперебій, що в них і коли сталося, боячись не встигнути, не виговоритися, такі, яким не потрібно було б розповідати про себе багато, тому що вона їх теж зрозуміла б повністю: від крапки до крапки, від думки до думки.

Й нарешті те, що росло зсередини, вибухнуло: творчість. Інка здивувалася. Сама себе перепитала: що-що?! (Важко жити зі струсом мозку - постійно підозрюєш цей самий мозок у його непрацездатності, понівеченості). Творчість. Створити друзів. Повністю розумієш лише те, що створив сам.

А що… Доволі непогана ідея. Творити - це цікаво. Великого розумового напруження не потребує… Так, Богдане?

Так, Інко.

А чого потребує, Богдане?

Робити все, що заманеться, Інко. Плюс трішечки іронії, трішечки злости й декілька ковточків червоного вина.

Ти жартуєш, Богдане? Напідпитку? Ти уявляєш, що я нароблю?

Річ у тім, Інко, що вино є основною речовиною синтезу для тих, хто… ну, скажімо, лише починає творити.

Для чайників, Богдане, подумки посміхнулась Інка, для графоманів?

Для початківців, Інко, посміхнувся він у відповідь, просто для початківців.

Стривай-стривай, Богдане, синтезу чого?

Тих, кого твориш, кицю.

Цікаво-цікаво, Богдане… Інка прокралася до кухонної шафи. Там Ерастович тримав свою колекцію вин. Після струсу Інка відступила у війні з ним, відклала її, уклала мир на невизначений термін. Як можна воювати з кимось, коли воюєш сама з собою? Проте зараз вона хоч трошки образить його підлим викраденням. Колекція вин - штука дуже йому дорога. Він навіть замикає шафку на ключика, а ключика вішає на цвяшок. А цвяшок той позаду шафки. Невже він гадає, що Інка, яка постійно прибирає на кухні, цього цвяшка не знайде?

Вона зазирнула до кімнати. Все спокійно. Ідилія. Ерастович - весь у телевізорі, мама гортає черговий жіночий журнал… До речі, жіночі журнали - ще один прояв гуртування слабких тваринок у зграйки. Жоден чоловічий журнал (окрім хіба що тих, які з голими бабами) ніколи не набуде такої популярності серед чоловіків, здебільшого розумних, а тому менш чуттєвих, більш самодостатніх.

Інка відкрила шафу, витягла найгарнішу пляшку, замаскувала сліди злочину і прокралася до себе в кімнату. Дорогою раптом подумала: цікаво, чому з появою Богдана вона почала постійно випивати? Та ні, чому ж постійно? Ото хильнула кілька днів тому на відьомському зльоті, та ще зараз. Хіба ж це закономірність? Та щось усе одно поворухнулося всередині. Цить, сказала йому Інка і зачинила за собою двері.

Ходімо, дзеркальце, мити посуд. Цього діла я не люблю, та краса потребує жертв. На цей раз принесемо жертву кухонній красі. Я прямую до раковини, кладу дзеркало поруч. Я не люблю мити посуд, бо під час миття дуже добре думається. А як нема про що думати, то можна з’їхати з глузду. А ось цього мені зовсім не потрібно. Глузд - це найдорожче, що в мене є. Розум понад усе. Це вірно, це я вирішила для себе у своєму далекому цікавому дитинстві. Не дуже, правда, й далекому, проте час, річ вкрай суб’єктивна, розтягнувся так, ніби минули віки. Просто, мабуть, я тоді та я зараз дуже відрізняються. Тому й відгороджуюся від себе тоді (такої ще дурненької, але такої всемогутньої у своїх мріях, у своєму змісті життя дитини) цим розтягнутим часом.

Отже, щоб не з’їхати з глузду, я кладу дзеркальце поруч. Беручись за посуд, продовжую з ним балакати. Іноді швидко позираю: перевірити, чи на місці відображення і чи серйозно воно мене слухає. Слухай дзеркальце, вчителі писали: «Кожна людина - це нескінченність. Як одна нескінченність може бути кращою за інші?» А я знаю. Просто вони знову хотіли ошукати народ розумними словами. Нескінченності: лежачі вісімки, замкнені кола, стрічки Мебіуса, нарешті, розгорнуті, спрямовані кудись… Бачиш, як їх багато? І всі різні. І це лише ті нескінченності, які ми можемо собі уявити. А існують інші. Ні, взагалі, нескінченність є просто нескінченністю та й годі (й, до речі, людина нею не є), та, переводячи все це на нашу просторово-замкнену модель розуміння… Ой, дзеркальце, такі розумні слова в тобі пропадають. І знаєш, чому? Тому що коханому вони не потрібні, коханий і так усе це знає. А комусь ще їх сказати?… Та навряд, брудна дірко у вічність. Навіщо комусь мої слова, якими все одно нічого ясно не поясниш, які просто звучать так, що подобаються мені? А манії величності у мене немає. Ну, може є, мале-есенька. Але ж не перед сірим натовпом мені, великій і розумній, розпинатися! Не зрозуміє. Вийде метання бісеру… Ну добре,