ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

І все? Це все, що ти (ти, янгол!) можеш пояснити малесенькій тупесенькій людинці?

- Якби світи були точковими, то їх не існувала би нескінченна кількість?

Кивок. Так.

Мовчанка дедалі дратувала.

- Янголе…

Тиша. Добре-добре, все одно зараз я тебе розворушу.

- Янголе, а що таке дзеркало?

- Дзеркало - це таке скло, у якому ви бачите своє відображення.

Тепер він знущався. І яким серйозним тоном, з яким куленепробивним обличчям знущався!

- Ні, Янголе. Я про твоє дзеркало… ну… те, що розкололося.

- І я про нього.

Задушив би! Яке ж воно! Ненавиджу! Він різко зірвався на ноги. Не можна спілкуватися з пацієнтом у такому стані. Кинув:

- Я ще зайду, - і стрімко вийшов за двері. Треба було щось робити. Що саме, невідомо.

- Ой, Василю Анатолійовичу, - зраділа медсестра Віка, зустрівшись з ним у коридорі. Ні, ще цієї дурепи зараз бракує. Проте вичавив посмішку:

- Що, Віко?

- Вам телефонували щойно. Якийсь Борис…

Вона хотіла ще щось сказати, та не встигла. Серце радісно стрепенулося. Борис! Наш фізик, як завжди, вчасно! Він ухопив її в обійми й розцілував.

- Дякую, Вікочко, - нарешті сказав трохи розгубленій від такого вияву почуттів медсестрі.

Борис покаже тобі, Янголе, і Всесвіт, і грані, і циркуляцію, і рівняння сталості. Покаже! Радісно насвистуючи якусь мелодію і аж підстрибуючи, лікар попрямував до свого кабінету.

Наступні два дні Інка самотньо тинялася квартирою. Богдана не було. Голова боліла від щонайменшого напруження. Та й напружуватись уже не хотілося. Вона майже фізично відчувала, як тупіє, як стрімко міняється обсяг мозку. Спершу було страшно. Вона хапалася за такий рідний конспект чи й просто за підручник з астрономії, чи взагалі за будь-яку книгу, відкривала, - і миттю озивався біль, раптово бив ізсередини і зникав одразу ж, варто було тільки цю справу відкласти. І з кожною хвилиною бажання за щось братися і про щось думати слабшало.

Наприкінці другого дня самотності хотілося лише одного: просто з кимось поговорити. Так, потеревенити ні про що. Й Інка вперше в житті пішла до мами. Сама пішла! Розмовляти! В основному навіть не розмовляти, а вислуховувати вже звичне: «всі жінки - класні, всі жінки - відьми, жінки - це сила» і т. д. І чому жінки так полюбляють про це теревенити? Особливо такі жінки, чиї мрії та бажання в житті не справдилися або просто недосправдилися. Мабуть, це пояснюється дуже просто. Жінки - слабкі тваринки. А слабкі тваринки об’єднуються у зграйки. Вони настільки пишаються тим, що такі красиві, розумні, хитрі, що одразу видно: чимось вони обділені, чогось їм не додали. Розуму. Це не самокритика, аж ніяк, це й не пусті слова. Цей висновок ґрунтується лише на спостереженні. А нещодавній відьомський зліт це ще більше, ще яскравіше довів.

Дивна річ, коли Інка міркувала над проблемами, де ніякою астрономією й зірками, гравітаційними силами, викривленнями світла, звуку, простору навіть і не пахло, коли міркувала над простими, життєвими речами, голова поводила себе дуже пристойно. Спокійно. Мовчки. Це вже трохи обнадіювало.

Отже, Інка вислухала маму, уважно, піддакуючи, не відволікаючись на сторонні думки про вічне, бо їх, власне, і не було. Врешті, надійшла черга взяти слово їй, маленькій дитинці, на чиє запитання відповість мама, яка знає все.

- Мамо, - сказала Інка, - я більше не можу вчитися. Я більше не хочу пізнавати Всесвіт. Чому? Це було змістом життя…

- Інночко, - мама усміхнулася. Ні, вона справді була гарна, лагідна, ніжна мама. Про таку маму багато хто мріє. Просто її життя було надто вже стале. Її думки заклинило, вони зациклилися в закостенілих рамках і тепер циркулюють по колу. Вона, може, й намагається зрозуміти Інку, та не виходить у неї. Просто не виходить. Хіба вона винна? Хіба це в одної Інки таке? Це ж одвічна проблема: батьки і діти. Тут сердитися і ображатися не треба, не можна. Це треба просто сприйняти, просто погодитися. Мама=константа.

- Інночко, - сказала мама, - пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років…

Так, це ми теж знаємо. Це ми теж вивчили. Наша пісня гарна й нова, почнемо її ми знову. По сотому разу. Коли мені було п’ятнадцять років,… о-о, яка я була! Така ж малесенька і гарнесенька, як ти. Ми жили тоді ще не в Києві, жили в селі, у мене там ще була улюблена собачка Лінда, так її машина збила, біднесеньку, як я плакала тоді, та річ не про це, коли мені було п’ятнадцять років, до мене залицялися всі хлопці, дуже образилися, коли я обрала «якогось городського», а твій тато там просто проїздом був, а я його як побачила, то зрозуміла - все, це кохання, у тебе донечко теж таке буде, побачиш і одразу ж подумаєш, чи не янгол це до мене з неба прилетів, а потім він приїхав ще раз, і ще, а потім запропонував руку і серце, я, звичайно ж, погодилася, та найголовніше, що я хочу сказати…

О, цікаво, що ж у нас найголовніше?

- Найголовніше, Інко, те, що п’ятнадцять років - це просто перехідний вік. А в п’ятнадцять років, так було і в мене, сонечко, у п’ятнадцять років зміст життя кожного дня інший, новий. Кожен день - нові ідеали, нові мрії. Ти не повіриш, та у п’ятнадцять років я була впевнена…

… знаю-знаю, що закохана у сина тракториста, що сама будеш дояркою і це буде щасливе життя. А пішла в інтелігенцію. І, до речі, була дуже щаслива. Та й зараз непогано. Шкода, звичайно, твого тата, але треба ж і далі якось жити…

А, може, і справді це тільки перехідний період? На цій думці Інка раптово відчула полегшення. Так он воно що. Просто маленька перехідно-періодична Інка забила собі голову хибним