Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

Сьогодні у провулку я зустріла Смерть. Побачила його й одразу зрозуміла, що це — Смерть. Він був невисоким напівматеріальним чоловіком. Здавалося, ніби він з іншого світу. Не просто з іншого світу, а проти цього світу. Дивний об’єкт, який нічого не відображає. Він пройшов повз мене, й мені стало якось недобре. Від нього не віяло ні теплом, ні холодом, в нього не було запаху, він був Нічим. Абсолютним Нічим. А може, навіть Мінусом. Було дивно. Але не страшно. Аж ніяк не страшно. Навіть трохи цікаво. Та він пішов — тихо розчинився у вечірній імлі за моєю спиною, а я подалася своєю дорогою. Мені потрібно було додому — на мене чекав недописаний роман, голодний кіт і телефон, який останніми днями мене часто нервує.

Живу я майже за містом. Одразу за моїм будинком починається приватний сектор — старі, похилені, обгризені часом хатинки під великими яблунями. За хатинками — озеро, що вже давно перетворилося на болото (вночі голосно співають серенади місцеві жаби). За озером-болотом — ліс. Загалом, гарна місцевість. Надто ж як дивишся здалеку. Якщо ж підійти ближче, то відразу ж бачиш, яка тут грязюка, відчуваєш, що у повітрі висить гнилий сопух, оточує вогкий густий туман, в якому можна задихнутися…

Проте все це мені до душі. У цьому місці я відчуваю себе вдома. Нарешті — вдома.

Я зайшла до квартири, грюкнула за собою дверима (останнім часом ними треба було грюкати, гупати, бити щосили, аби зачинити їх). Помітила, що руки ще трохи трясуться. Прислухалася до себе. Відчула легке збудження. Страху не було. Отак. Смерть не лякає мене. Вона мене збуджує. Чи — він? У якому роді вживається слово «смерть»? Мабуть, у протилежному. Ані в чоловічому, ані в жіночому. Ані в середньому. У протилежному всьому.

Я поклала на підлогу сумку. Жбурнула в куток гриндери.

Елвіс — котяра, старий і здоровезний, — сидів біля холодильника і дивився на мене зі страшенним невдоволенням. Хотів їсти, але, напевне, вирішив, що просити — це занадто для його пихи.

— Момент, — сказала я йому і повернулася за сумкою. Елвіс ображено пирхнув і мовби знехотя поплентався до своєї тарілки.

Задзвонив телефон. Редактор — не редактор? Я пошкодувала, що напохваті немає квітів — можна було би поворожити на пелюстках: редактор — не редактор. Майже як «любить — не любить», тільки набагато… практичніше? І взагалі, хіба може бути практично — ворожити на пелюстках?

Я проігнорувала телефон і насипала Елвісові котячої їжі. Він ображено зиркнув на мене, але таки заходився їсти. Мій голос на автовідповідачі повідомив:

— Вас вітаю я. Мене зараз немає вдома, або я просто не хочу з вами розмовляти. Залиште повідомлення, і я, можливо, вам зателефоную.

— Тетянко, це мама, — повідомив у відповідь рідний голос. Не редактор, полегшено зітхнула я. — Де ти? Куди знов поділася? Хоч би зателефонувала якось…

— Угу, — відказала я автовідповідачеві. — Зателефоную. Якось.

Я і тепер зателефонувала б, та на мене, як завше, чекали більш нагальні справи.

Елвіс уже повечеряв і пішов дивитися телевізор. Я ввімкнула його улюблене реаліті-шоу. Якесь чергове. Елвісові було байдуже, яке саме, аби реаліті-шоу. І обов’язково з бійками. Його, котяру, котячим харчем не годуй, дай лиш бійки подивитися. Скільки не пояснювала йому, що все це несправжнє, що все це лише кепська гра кепських акторів, — та не допомогло…

Я взялася до рукопису. Слід було негайно щось робити. Редактор міг зателефонувати будь-якої миті, а в мене лише перший розділ готовий. Що писати? Я замислилася, потім усміхнулася. На думку спала ідея. Я написала: «Сьогодні у провулку я зустріла смерть». І зупинилася на цьому. Казали мені — пиши про себе, так реалістичніше виходить, краще. Але як описати Ніщо? Та й хіба можна реалістично описати свою зустріч із Нічим?

Я вирішила подумати й розкласти карти. У мене є своя колода Таро й своє розуміння розкладів. Моє розуміння ґрунтується на тому, що все, про що кажуть карти, я розумію буквально. І цікаві речі виходять під час такого ворожіння.

У сьогоднішньому розкладі я зустріла декількох вищих арканів: Смерть, Вежу й Дурня. Смерть я вже справді бачила, куди вже буквальніше… А от Вежу й Дурня — ще ні. Цікаво, хто вони такі? І що вони мені принесуть?

А ще цікаво, куди йшло те Ніщо?

До когось у гості?

Чому я його бачила?

Як я можу бути пов’язана з ним?

А, може, він ішов до мене? Зайшов, подзвонив у двері, не відчинили, й він вирішив почекати. Та не стояти ж смерті під дверима. Несолідно. Вирішив пройтися вулицями, зазирнути, може, до якогось шинку,…хильнути чарчину…

Я уявила його — як він, схожий на чорну діру, сидить у своїй сірій (здається, сірій) одежині, тримає в руці кухоль пива й дивиться крізь нього на вікна мого будинку. Крізь скло, крізь пухнастий тютюновий дим… Він сидить, а всі навколо мимоволі намагаються триматися подалі від нього. Не те щоби він їх лякав… просто не хочуть бути поруч зі смертю. Це можна зрозуміти. Раптом стало шкода його. Адже він був самотнім. Дуже самотнім. Найсамотнішою істотою цього й потойбічного світу.

Я вирішила ніколи не сахатися від нього, може, поговорити з ним, розсмішити якось, чи що…

У двері подзвонили. О! А ось, мабуть, і він. Я підскочила до дверей, відчуваючи, як збудження знову хвилею підіймається всередині.

Відчинила.

Розчарувалася.

На порозі стояв худорлявий рудий хлопець з обсипаною вуграми мармизою. Ну от… знов якийсь рекламний агент.

— Ви вірите в Бога? — поцікавився він і всміхнувся. Усмішка була трохи перелякана, трохи розгублена.

А ось і Дурень, констатувала я. І справді рекламний агент. Рекламний агент Всевишнього. Ач, куди дістався