Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Вона наблизила око до самісінького Егертового обличчя і раптом відсахнулася, блакитне око мало з орбіт не вилізло.

— Квакуха-засвітниця, квакуха-заставниця, квакуха-заступниця… Іди. Іди.

І, несподівано сильно вхопивши заціпенілого Солля за плечі, виштовхнула його геть.

— Згинь… Іди, не обертайся… Не мені поперед нього стати, не мені з ним змагатися…

Егерт і отямитися не встиг, як опинився вже біля хвіртки. Притулився спиною до паркану.

— Бабусю… Не виганяй… Я…

— Собаку спущу! — гаркнула чаклунка, і — світле небо! — дерев’яний звір повільно повернув обсмолену морду.

Егерт миттю вилетів за хвіртку. Та так безоглядно й біг би, тільки от підігнулися ослаблі коліна, і Солль мішком звалився в придорожню пилюгу.

— Що ж мені робити?! — втомлено прошепотів він, звертаючись до мертвого жука на узбіччі.

Хвіртка скрипнула знову, прочиняючись.

— Шукай великого чаклуна… Великого… А на хутір більше й носа не потикай, живим не вийдеш…

І гупнула, зачиняючись, хвіртка.

Два косих сонячних промені падали з вітражних вікон, заливаючи кам’яну підлогу веселим строкатим світлом. Від цього строгий, дещо похмурий бібліотечний світ змінювався на очах. З-за товстої стіни долинало розмірене гудіння голосів — у Великій Актовій залі от-от мала розпочатися лекція пана ректора. Третє вікно — на площу — вперше від самісінької зими широко й радісно розчинило обидві стулки, і з площі чувся далеко не такий статечний, але набагато життєрадісніший шум: пісні й вигуки, цокіт копит і гуркіт коліс, регіт, дзенькіт жерсті й кінське іржання.

Робота наближалася до завершення — довгий список було поцятковано хрестиками, а столик-візок стражденно прогинався під непосильним вантажем відібраних з полиць фоліантів. Торія звично поставила ногу на драбину, але завмерла на мить, а тоді раптом заплющила очі й притулилася обличчям до теплого, відполірованого долонями дерева.

Знову весна. Знову розчинене на площу вікно, і до терпкого, такого приємного для неї запаху стародавніх книг додається запах розігрітих сонцем пилу, трави та гною. Незабаром прогріється ріка, й на острові зацвіте суниця… Дивно, дуже дивно, але їй так хочеться повалятися в траві. Полежати, відчуваючи щокою прим’яті стебла, й бездумно дивитись, як моторна бджола заповзає в оксамитове нутро квітки. Постежити очима за мурахою, що торує свій шлях по стовбуру…

А Дінара немає. Його немає на землі вже рік. Над Дінаром повзають у траві мурахи… Тут нагромаджуються фоліанти, за вікном світить сонце, а біля річки перегукуються човнярі, та Дінара немає ніде, бо та глибока, чорна діра в землі, яку вона пам’ятає крізь полуду жаху й невір’я, яма, у яку чужі люди опустили дерев’яний ящик — це хіба Дінар?! Ні, ніколи вона не піде на його могилу, там немає його, та людина, яку закопали, — не він…

Торія тяжко зітхнула й розплющила очі. Кольорові сонячні плями посунулися ближче до стіни; у куточку однієї з них сидів, залитий світлом і від цього строкатий та плямистий, як паяц, білий кіт — хоронитель бібліотеки від пацюків і мишей. Два круглих жовтих ока дивилися на Торію з докором.

Вона через силу посміхнулася. Перевірила, чи міцно стоїть драбина, підібрала пелену темної спідниці й упевнено, як уже тисячі разів, рушила сходами нагору.

Тупим несильним болем відгукнулося ліве коліно — тиждень тому Торія перечепилася на сходах і впала, забивши ногу й розірвавши панчоху. Панчоху потім заштопала бабуся-покоївка, яка приходила прибирати у флігелі двічі на тиждень. Залишаючись із Торією наодинці, добра жінка зазвичай зітхала та розводила руками: як же, доню, така красуня — і вже понад рік в одному тільки платті… Хоч на пару шовкових панчіх грошей же можна знайти… Та капелюшок, та черевички… Краса без обновки — ніби камінчик без оправи…

Торія посміхнулася й облизала губи. На нижній губі відчула твердий рубець — тоді, рік тому, вона прокусила шкіру до крові…

За стіною все стихло — певно, пан ректор піднявся на кафедру. Сьогодні він повідає панам студентам про чудесні явища, що відбуваються, на думку вчених, на краю всесвіту, біля самісіньких Дверей світобудови.

Торія знову про себе посміхнулася. Насправді нікому не дано знати, що відбувається там, біля Дверей. Батько каже: «Хто був на порозі — не розповість нам…»

А ось і остання полиця, над головою Торії важко гойдаються полотнища запиленої павутини. Павукам добре, їм дозволено жити під самою стелею — батько жартує, що після смерті він стане павуком і оберігатиме бібліотеку…

Торія безтрепетно глянула вниз — вона анітрішки не боялася висоти й не відчувала ні хвилювання, ні захвату. Потягнулася рукою до рядів позолочених корінців, але, передумавши, відвернулася від полиці.

Тут, під стелею, було кругле віконце, через яке можна було заглянути з бібліотеки до Актової зали. Колись Торія залазила сюди, щоб серед безлічі схилених голів знайти одну, темну, скуйовджену, зворушливо серйозну… Це була гра — Дінар повинен був відчути її погляд і підвести очі.

Торія піймала себе на тому, що думка про Дінара не викликає більше нападу гострої, болісної туги. Вона згадувала його зі смутком, але вже без того болю, яким так довго сповнювалися її дні, й ночі, і знову дні…

Батько казав, що так і буде. Вона не вірила, не могла повірити, але батько знову мав рацію. Як завжди…

Пригадавши батька, вона знову повернулася до книг.

Ось він, масивний том у простій чорній палітурці. Корінець здається теплим, тьмяно відсвічують витиснені сріблом букви — «Про віщування».

У Торії сироти забігали по шкірі