Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я теж про це мрію, люба. Але ж набагато вигідніше влаштувати пишне публічне весілля, коли весь Видол...

— Ні! — тупнула вона ногою.— Я хочу зараз, просто сьогодні. І попереджаю: після всіх цих років мовчання й шепотіння я збираюся кричати, коли ти зі мною кохатимешся. Кричати так голосно, щоб у Гнізді чулося!

— Може, тоді полюбимося просто зараз, а пошлюбимося потім?

Леді Лайса загиготіла як дівчинка.

— Ох, Пітере Бейліш, який ти капосник! Ні. Я кажу — ні, я леді Соколиного Гнізда, і я наказую тобі одружися зі мною просто зараз!

— Ну, як зволить міледі,— стенув плечима Пітир.— Я перед вами безсилий, як завжди.

За годину, коли сонце закочувалося на заході, вони вже дали обітниці, стоячи під небесно-блакитним шатром. Після цього біля підніжжя маленької крем’яної вежі було встановлено довгі двоногі столи й почався бенкет з куріпками, олениною і смаженим вепром під чудовий легкий мед. Опускалися сутінки, й почали запалювати смолоскипи. Лайсин співець заграв «Безмовну обітницю», і «Пори мого кохання», і «Два серця як одне». Кілька юних лицарів запрошували Сансу танцювати. Тітка також танцювала — літали її спідниці, коли Пітир кружляв її в руках. Від випивки й весілля леді Лайса мов помолодшала. Сміялася, тримаючи чоловіка за руку, а коли її погляд падав на нього, її очі сяяли.

Коли ж прийшла пора лягати в ліжко, лицарі понесли її у вежу, дорогою роздягаючи і сиплючи масними жартиками. «Тиріон мене від цього врятував»,— пригадала Санса. Не так жахливо, коли тебе роздягають для коханого чоловіка руки іншого, який любить вас обох, але Джофрі... Вона здригнулася.

Тітка привезла з собою тільки трьох леді, тож вони наполягли, щоб Санса допомагала їм роздягати лорда Пітира, поки вони ведуть його в шлюбну постіль. Пітир здався люб’язно, але не без гострих жартиків, ще й собі до них чіплявся. Заки його завели у вежу й роздягнули, жінки розчервонілися, шнурівки були розв’язані, сукні розхристані, спідниці в безладі. А от до Санси Мізинчик лише посміхався, поки його вели в спальню, де на нього вже чекала леді-дружина.

Леді Лайсі й лорду Пітиру віддали всю спальню на третьому поверсі, але ж вежа була зовсім маленька... а тітка стримала своє слово: вона кричала. Надворі полився дощик, загнавши гостей у залу під спальнею, тож вони чули майже кожне слово. «Пітире,— стогнала тітка.— Ох, Пітире, Пітире, любий Пітире, ох-ох-ох! Отак, Пітире, отак. Тут твоє місце». Співець леді Лайси завів непристойну версію «Вечері міледі», та навіть його гра та спів не заглушували Лайсиних зойків. «Зроби мені дитинку, Пітире,— кричала вона,— зроби мені ще одну миленьку дитинку. Ох, Пітире, мій коханий, мій коханий Пі-і-ітире-е-е!» Останній зойк був такий гучний, аж забрехали собаки, а двоє з тітчиних леді не могли стримати сміху.

Санса, спустившися сходами, вийшла в ніч. Залишки бенкету поливав дощик, і в повітрі пахло свіжістю й чистотою. Сансі пригадувалося її власне весілля з Тиріоном. «У темряві і я — лицар квітів,— сказав він тоді.— Я зможу зробити тобі добре». Та це просто ще одна брехня від Ланістерів. «Пес брехню нюхом чує, сама знаєш,— колись казав Гончак. У вухах стояв його рипучий голос.— Роззирнися й потягни носом! Усі тут брехуни... значно вправніші за тебе». Цікаво, думала вона, що сталося з Сандором Кліганом? Чи знає він про те, що Джофрі вбили? Чи засмутився? Він-бо був присяжним мечем королевича багато років поспіль.

Санса довго сиділа надворі. Коли ж нарешті, мокра та змерзла, пішла до свого ліжка, в коминку ледве світився жар. Згори не долинало ні звуку. В куті сидів юний співець, награючи собі повільну мелодію. Одна з тітчиних служниць цілувалася з лицарем на кріслі лорда Пітира, і руки їхні порпалися під одягом одне одного. Кілька чоловіків напилися п’яні й поснули, а ще один стогнав у виходку — його нудило. У своєму маленькому закапелку під сходами Санса побачила Браєнового старого сліпого собаку й лягла біля нього. Він, прокинувшись, облизав їй обличчя.

— Сердешний старий хорте,— мовила вона, скуйовдивши йому хутро.

— Алейн,— почувся голос тітчиного співця: хлопець стояв над нею.— Люба Алейн. Мене звати Марильйон. Бачу, ти з дощу прийшла. А ніч холодна й волога. Дозволь мені тебе зігріти.

Старий пес, підвівши голову, загарчав, але співець дав йому копняка, від якого пес зі скавулінням подибав геть.

— Марильйон? — невпевнено мовила Санса.— Це так... люб’язно, що ви подумали про мене, але... перепрошую. Я дуже втомлена.

— І дуже гарна. Весь вечір я подумки складав для тебе пісні. Строфу про твої груди, баладу про твої вуста, дует про твої перса. Але я їх не співатиму. Вони мені не вдалися й не варті такої краси,— він присів на ліжко й поклав долоню їй на ногу.— Дозволь мені натомість заспівати тілом.

На неї війнуло перегаром.

— Ви п’яні.

— Я не п’янію. Мед лише звеселяє мене. Я весь палаю,— його рука ковзнула вгору по її стегну.— І ти теж.

— Пустіть мене! Ви забуваєтеся.

— Змилуйся! Я кілька годин співав любовних пісень. У мене кров шумує. І в тебе теж, я знаю... немає дівки й наполовину такої хтивої, як байстрючка. Ти жадаєш мене?

— Я ще цнотлива! — запротестувала Санса.

— Справді? Ох, Алейн, Алейн, моя чарівна панно, подаруй мені свою цноту. Ти ще дякуватимеш богам за це. Ти заспіваєш голосніше, ніж леді Лайса.

Санса перелякано сіпнулася геть від нього.

— Якщо ви не підете, моя... мій батько вас повісить. Лорд Пітир.

— Мізинчик? — хихикнув він.— Мене любить леді Лайса й обожнює лорд Роберт. Якщо твій батько мене скривдить, я його знищу одним куплетом,— він стиснув її за груди.— Нумо скинемо з тебе цей мокрий одяг. Ти ж не хочеш, щоб він подерся. Ну ж бо, люба леді, слухай своє серденько...

Долинув тихий шелест криці об шкіру.

— Співче,— мовив грубий голос,— іди собі ліпше, якщо хочеш ще трохи поспівати.

У тьмяному світлі слабенько замерехтів клинок.

Співець його теж побачив.

— Шукай собі іншу дівку...

Клинок зблиснув, і співець скрикнув:

— Ви мене поранили!

— Пораню ще гірше, якщо не заберешся.

І Марильйон випарувався. А от другий лишився — стояв над Сансою в темряві.

— Лорд Пітир велів наглядати за вами.