Буря Мечів - Джордж Мартін

Джеймі про це навіть не подумав.

— Я б учинив так само, сер,— сказав він. Брехня далася йому легко, і сер Лорас, здавалося, був вдячний за неї.

Коли він пішов, лорд-командувач довго сидів самотою у білій кімнаті, міркуючи. Лицар квітів збожеволів од горя й зарубав двох своїх побратимів, а от Джеймі навіть не спало на думку вчинити так само з п’ятьма, які не захистили Джофрі. «Він був моїм сином, моїм таємним сином... Хто ж я такий, якщо й не ворухнув рукою, яка мені лишилася, щоб помстити свою рідну кров і своє сім’я?» Йому слід було вбити бодай сера Бороса, щоб позбутися його.

Джеймі глянув на свій обрубок і скривився. «З цим щось треба робити». Якщо покійний сер Джейслін Байвотер міг ходити з залізною рукою, то Джеймі повинен зробити собі золоту. «Серсі це сподобається. Золота рука, щоб гладити її золоті коси й міцно притискати її до себе».

Але рука почекає. Спершу слід вирішити інші справи. Сплатити інші борги.

Санса

На півбак вів трап крутий і пощеплений, отож Санса прийняла руку Лотора Бруна. Сера Лотора, нагадала вона собі; його висвятили в лицарі за виявлену в Битві на Чорноводді доблесть. Хоча справжній лицар у житті не вдягнув би отих заплатаних коричневих штанів і обдертих черевиків, так само як і порепаної шкірянки у плямах від води. Присадкуватий чолов’яга з квадратним обличчям, приплюснутим носом і кучмою пухнастого сивого волосся, Брун розмовляв мало. «Але він дужчий, ніж здається». Санса зробила такий висновок з того, як легко він підняв її, наче вона нічого не важить.

Перед носом «Царя моряників» простягся кам’янистий берег, вітряний, без дерев, негостинний. Та навіть такий, він радував око. Довгенько корабель уже силкувався повернутися на правильний курс! Недавній шторм закинув його так далеко в море, що й суходіл пропав з очей, і жбурляв на палубу такі хвилі, аж Санса вже була певна, що зараз вони всі потонуть. Двох людей змило за борт, казав старий Освел, а ще один упав зі щогли та в’язи собі скрутив.

Сама ж Санса рідко потикалася на палубу. Маленька каюта була волога й холодна, але більшість дороги Сансі було зле... від страху, від гарячки, від морської хвороби... вона нічого не могла з’їсти, щоб не виблювати, і майже не спала. Щойно склепить повіки, як перед очима поставав Джофрі: вчепившись у горло, у м’яку шкіру, він помирав з пластівцями скоринки від пирога на вустах і з винними плямами на камзолі. А вітер голосив у линвах, нагадуючи Сансі жахливий звук, з яким Джофрі силкувався вдихнути повітря. Іноді їй снився й Тиріон. «Він нічого не зробив»,— сказала вона Мізинчику, коли той провідав її в каюті, перевіряючи, чи не стало їй уже ліпше.

«Джофрі він не вбивав, це правда, але руки карлика аж ніяк не чисті. У нього до тебе вже була дружина, ти не знала?»

«Він розповідав».

«А він тобі не розповів, що, коли вона йому набридла, він подарував її батьковим гвардійцям? З часом міг би і з тобою так само вчинити. Тому не лийте сліз по Куцю, міледі».

Вітер солоними пальцями прочесав Сансі коси, й вона поїжилася. Навіть так близько від берега її все одно нудило. А ще відчайдушно кортіло скупатись і перевдягнутися. «Я зараз, певно, бліда як труп і просмерділася блювотинням».

Підійшов лорд Пітир, як завше веселий.

— Доброго ранку! Солоне повітря так бадьорить, правда? У мене аж апетит прорізається,— він співчутливо пригорнув її за плечі.— Почуваєшся добре? Щось ти бліда.

— Просто нудить. Морська хвороба.

— Від неї треба трішки доброго вина. Дістанемо тобі келих, щойно зійдемо на берег,— мовив Пітир, а тоді вказав на стару крем’яну вежу, що вимальовувалася на тлі суворого сірого неба; об скелі біля її підніжжя розбивалися буруни.— Веселенький пейзаж, ні? Боюся, тут безпечно стати на якір не вдасться. Доведеться на берега плисти на човні.

— Тут? — Сансі тут узагалі не хотілося сходити на берег. Кажуть, Пальці — гнітюче місце, а в тій маленькій вежі була якась аура занедбаності й запустіння.— А можна мені лишитися на кораблі, поки ми не рушимо далі у Білу Гавань?

— Звідси «Цар моряників» повертає на схід, у Браавос. Без нас.

— Але ж... мілорде, ви казали... ви казали, що ми пливемо додому.

— Ось і дім, хай і жалюгідний. Дім моїх пращурів. Назви в нього, боюся, немає. Престол можного лорда повинен мати назву, згодна? Вічнозим, Соколине Гніздо, Річкорин — це справжні замки. Тепер я лорд Гаренхолу, звучить солодко, та ким я був раніше? Лордом Вівцезиму й господарем Сміхфорту? Йому чогось бракує...— його сіро-зелені очі невинно огледіли Сансу.— Ти, здається, збентежена. Ти думала, що ми пливемо у Вічнозим, люба? Вічнозим захопили, спалили та сплюндрували. Всі, кого ти знала й любила, загинули. Північани, які не здалися залізним, воюють між собою. Навіть на Стіну скоєно напад. Вічнозим був домівкою твого дитинства, Сансо, але ти вже не дитина. Ти — доросла жінка й повинна будувати власний дім.

— Тільки не тут,— злякалася Санса.— Вежа така...

— ...маленька, похмура та злиденна? Все так, і навіть гірше. Пальці — чарівне місце, якщо ти камінь. Але не бійся, ми тут не більш як на два тижні. Думаю, твоя тітка вже виїхала нам назустріч,— посміхнувся він.— Ми з леді Лайсою збираємось одружитися.

— Одружитися? — приголомшено перепитала Санса.— Ви з тіткою?

— Лорд Гаренхолу й леді Соколиного Гнізда.

«Ви ж казали, що кохали мою маму!» Але ж, звісно, леді Кетлін мертва, тож навіть якщо вона і справді таємно кохала Пітира й віддала йому свою цноту, тепер це вже не має значення.

— Ви мовчите, міледі? — мовив Пітир.— А я був певен, що ви мене схочете поблагословити. Це ж така рідкість, щоб хлопчак, народжений спадкоємцем скель і овечого «горошку», взяв шлюб з дочкою Гостера Таллі й удовою Джона Арина.

— Я... я вам зичу довгих років спільного життя й багато дітей, а ще великого щастя разом.

Багато