Буря Мечів - Джордж Мартін
— Сподіваюся. Це буде наче гра, так?
— А ти любиш ігри, Алейн?
До нового імені ще доведеться звикнути.
— Ігри? Я... гадаю, це залежить від...
Та не встигла вона договорити, як знову з’явилася Грізель, балансуючи з великим тарелем. Поставила його між ними. На тарелі були яблука, грушки й гранати, трохи жалюгідного винограду, величезний кривавий апельсин. Ще стара принесла круглу хлібину й масло в глечику. Пітир кинджалом розрізав гранат надвоє і простягнув половинку Сансі.
— Спробуйте поїсти, міледі.
— Ні, дякую, мілорде.
З гранатовими кісточками стільки клопоту, що Санса натомість обрала грушу й зробила маленький делікатний укус. Груша виявилася перезрілою. По підборіддю побіг сік.
Лорд Пітир кінчиком кинджала виколупав зернину.
— Знаю, тобі, певно, страшенно бракує батька. Лорд Едард був людиною хороброю, чесною і відданою... от тільки гравцем безнадійним,— він ножем підніс зернину до рота.— На Королівському Причалі живе два типи людей. Гравці й фігури.
— Я була фігурою? — спитала Санса, боячись почути відповідь.
— Так, але нехай тебе це не засмучує. Ти ще наполовину дитина. І паничі, і панночки — всі спочатку фігури. Навіть дехто з тих, хто вважає себе гравцем,— він з’їв іще одне зернятко.— Наприклад, Серсі. Вона себе спритницею вважає, та насправді вона страшенно передбачувана. Вся її сила ґрунтується на вроді, походженні й багатстві. Проте лише перша з цих чеснот і справді належить їй, та й вона скоро зів’яне. Тоді мені буде шкода Серсі. Її хочеться влади, та коли вона її отримує, то й гадки не має, що з нею робити. Всі чогось хочуть, Алейн. А коли ти знаєш, чого хоче людина, ти вже знаєш цю фігуру і як нею ходити.
— Як ви походили сером Донтосом — і він отруїв Джофрі?
Бо це точно зробив Донтос, вирішила Санса.
— Сер Донтос Червоний,— розсміявся Мізинчик,— був винним бурдюком на ніжках. Йому такого відповідального завдання точно б ніхто не довірив. Він би просто все наплутав, або й зрадив мене. Ні, Донтос мав тільки вивести тебе з замку... й подбати, щоб ти вдягнула срібну сіточку на волосся.
«Чорні аметисти...»
— Але... якщо не Донтос, то хто? У вас є й інші... фігури?
— Можеш догори дриґом перевернути весь Королівський Причал і не знайти там жодної людини з вишитим на камзолі пересмішником, але це не значить, що в мене немає друзів,— Пітир підійшов до сходів.— Освеле, ходіть сюди, покажіться леді Сансі.
За якусь мить з’явився старий, широко всміхнувся й уклонився. Санса невпевнено втупилася в нього.
— І що я маю побачити?
— Впізнаєш його? — запитав Пітир.
— Ні.
— Придивися.
Санса довго роздивлялася зморшкувате, обвітрене обличчя старого, гакуватий ніс, біле волосся й великі кістляві долоні. Щось наче в ньому було знайоме, але Санса похитала головою.
— Ні. Я в житті не бачила Освела до того, як сіла в човен, я певна.
Освел вищирився повним ротом кривих зубів.
— Ні, але міледі, гадаю, знає трьох моїх синів.
Справу зробили «три сини» й посмішка.
— Кетлблек! — Санса округлила очі.— Ви — Кетлблек!
— Ага, прошу пані.
— І не просіть,— Пітир махнув рукою, відпускаючи старого, й повернувся до граната, а Освел почовгав сходами вниз.— Скажи-но, Алейн, який кинджал небезпечніший — відкритий, яким розмахує ворог, чи захований, який тобі тихо приставила до спини людина, що її ти навіть і не бачиш?
— Захований.
— От розумничка,— посміхнувся він ясно-червоними від гранатового соку тонкими губами.— Коли Куць відіслав геть гвардійців королеви, Серсі звеліла серу Ланселю найняти для неї перекупних мечів. Лансель знайшов для неї Кетлблеків, що страшенно потішило твого куцого лорда-чоловіка, адже він сам їх купив через свою людину — Брона,— хихикнув він.— Та саме я порадив Освелу привезти синів на Королівський Причал, коли дізнався, що Брон шукає мечі. Три заховані кинджали, Алейн,— ідеально заховані!
— То це один з Кетлблеків укинув отруту в чару Джофу?
Сер Озмунд був цілу ніч біля короля, пригадалося Сансі.
— Хіба я таке казав? — лорд Пітир розрізав своїм кинджалом кривавий апельсин і простягнув половинку Сансі.— Хлопці занадто вже зрадливі, щоб їх можна було залучати в таку змову... а Озмунду взагалі не можна довіряти відтоді, як він приєднався до королівської варти. Як з’ясувалося, білий плащ щось таке робить з людиною... Навіть з такою, як він,— закинувши голову, він вичавив собі в рота сік з кривавого апельсина.— Обожнюю сік і ненавиджу липкі пальці,— поскаржився Пітир, витираючи руки.— Чисті руки, Сансо. Хай що робиш, дивися, щоб руки лишалися чисті.
Санса ложечкою вибрала трохи соку зі своєї половинки апельсина.
— Та якщо це були не Кетлблеки й не Донтос... а вас узагалі не було в місті, й Тиріон теж цього не робив...
— Більше здогадок немає, люба?
Вона похитала головою.
— Я не...
— Можу закластися,— посміхнувся Пітир,— що того вечора хтось тобі сказав, що в тебе сіточка збилася, й поправив її.
Санса затулила долонею рота.
— Ви ж не хочете сказати... вона ж хотіла забрати мене в Небосад, одружити зі своїм онуком...
— Лагідним, набожним і добродушним Вілласом Тайрелом. Радій, що тебе це обминуло, бо ти б від нудьги померла з його бездоганністю. А от з тою старою не занудьгуєш, цього в неї не відняти. Страшна стара гаргара, і близько не така слабка, яку вдає. Коли я прибув у Небосад торгуватися за руку Марджері, вона, дозволивши своєму лорду-синові щось там варнякати, сама ставила дуже влучні запитання щодо характеру Джофрі. Я його до небес хвалив, певна річ... у той час як мої люди поширювали тривожні перекази серед слуг лорда Тайрела. Отак грають у гру.
А ще я закинув ідею, щоб сер Лорас убрався в біле. Не запропонував — я так грубо не працюю. Але мої люди почали розповідати моторошну історію про те, як натовп замордував сера Престона Грінфілда і зґвалтував леді Лоліс, а ще я
