Меч приречення - Анджей Сапковський
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!
— Прескурвий вражий сину! Ланцю! Приблудо! — заверещала пухкенька блондинка і сховалася у глибині дому, видно, шукаючи ще інших метальних снарядів.
— Гей, Горицвіте! — закричав відьми́н, тягнучи на поле бою кобилу, яка опиралася і форкала. — Як ся маєш? Як живеш?
— Нормально, — відповів трубадур, щирячи зуби. — Як звичайно. Вітай, Геральте. Що поробляєш? Дідько, бережись!
Олив’яний кубок свиснув у повітрі та з брязкотом відбився від бруку. Геральт підняв його, оглянув і кинув до рівчака.
— Забирай те лахміття! — вереснула ясноволоса, звабливо хвилюючи шлярками на пухкеньких грудях. — І геть мені з очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, лабуху!
— Це не моє, — здивувався Горицвіт, піднімаючи з землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Я ніколи в житті не мав таких штанів.
— Марш! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти в ліжку? До нічого! До нічого, чуєш? Чуєте, люди?
Наступний горщик свиснув, зафуркотів виступаючим із нього сухим бадиллям. За горщиком, вируючи, полетів донизу мідний казан місткістю щонайменше двох із половиною галонів. Зібрані в натовп роззяви, що трималися за межами обстрілу, качалися зі сміху. Найдотепніші аплодували, кричали браво і підступно заохочували блондинку до дальших подвигів.
— У неї вдома пращі нема? — занепокоївся відьми́н.
— Не виключено, — відповів поет, задираючи голову в бік балкону. — В неї там удома звалище всілякого мотлоху. Ти бачив ті штани?
— Може, краще б нам звідси піти? Повернешся, коли вона заспокоїться.
— Дідька лисого, — скривився Горицвіт. — Не повернуся до дому, де на мене зводять наклепи і кидають мідними казанами. Цей нетривкий зв’язок я вважаю розірваним. Тільки почекаймо, доки вона викине мою… Ой, матусю, ні! Веспулю! Моя лютня!
Кинувся, витягаючи руки, спотикнувся, упав, піймав інструмент в останню мить, якраз над бруком. Лютня жалібно і співуче обізвалася.
— Фууу, — зітхнув бард, зриваючись із землі. — Вона в мене. Добре, Геральте, вже можемо йти. Ще там, правда, зостався плащ з куничим коміром, але що ж, де наше не пропадало… Наскільки її знаю, плащем вона не кине.
— Ти нікчемний брехуне! — завелася блондинка — Ти шелихвосте! Ти захриплий папуго!
— За що вона тебе так? Що ти накоїв, Горицвіте?
— Нормально, — знизав плечима трубадур. — Вимагає моногамії, одна з другою, а сама в чоловіка чужими райтками кидає. Ти чув, що вона про мене викрикувала? На богів, я знаю таких, що миліше відмовляють, ніж вона дає, але не кричу про це на вулиці. Ходімо звідси.
— Куди ти пропонуєш?
— А ти як гадаєш? До святині Вічного Вогню? Ходи, заскочимо до «Наконечника Списа». Мушу заспокоїти нерви.
Відьми́н, не протестуючи, потягнув кобилу за Горицвітом, що жвавим кроком рушив до вузенького провулку. Трубадур на ходу підкрутив кілки лютні, для проби брязнув по струнах, взяв глибокий тремтливий акорд.
Прохолодно повіяла осінь,
Вітер звіяв премудрий сувій,
І, щоби це змінити, не досить
Діамантів на кінчиках вій…
Обірвав, весело махнув рукою двом дівчиськам, які проходили повз них з кошиками городини. Дівчиська чмихнули сміхом.
— Яка мета твого приїзду до Новіграду, Геральте?
— Покупки. Кінська збруя, сяке-таке спорядження. І нова куртка, — відьми́н обтягнув на собі шкіру що шелестіла й пахла новизною. — Як тобі моя нова куртка, Горицвіте?
— Ти відстаєш від моди, — скривився бард, стріпуючи курячу пір’їну з рукава свого блискучого волошкового[22] каптану з буфами на рукавах і зубчастим коміром. — Ах, як я тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі та колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!
— Може, перейдімо дихати на сусідню вулицю, — запропонував Геральт, дивлячись на голодранця, що, присівши і витріщивши очі, спорожнявся у бічному провулку.
— Цей твій вічний сарказм починає дратувати, — Горицвіт знову скривився. — Кажу тобі, Новіград — це столиця світу. Майже тридцять тисяч мешканців, Геральте, не рахуючи приїжджих, можеш собі уявити? Муровані доми, на центральних вулицях бруківка, морський порт, склади, чотири водяні млини, бойні, тартаки, велика мануфактура, що продукує чижми, а до того — всеможливі цехи та ремесла. Монетний двір, вісім банків та дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж перехоплює подих. І розваги, — ешафот, шибениця із западнею, тридцять п’ять шинків, театр, звіринець, ринок і дванадцять замтузів. І святині, вже не пригадую, скільки. Багато. Ну й оці жінки, Геральте, умиті, причесані, пахучі; ці атласи, оксамити, єдваби, оці горсетики та стрічечки… Ох, Геральте! Вірші самі рвуться з вуст.
Де живеш ти, все снігом заносить,
Стихло озеро, стелиться шлях,
І, щоби це змінити, не досить
Того смутку, що в тебе в очах.
— Нова балада?
— Атож. Назву її «Зима». Але ще неготова, ніяк не закінчу, через оту Веспулю я розхвильований і не можу підібрати точних рим. А, Геральте, я забув спитати, як там із Єнніфер?
— Ніяк.
— Розумію.
— Гівно ти розумієш. Ну, де та кнайпа, чи ще далеко?
— За рогом. О, ми вже й прийшли. Бачиш вивіску?
— Бачу.
— Вітаю і низько кланяюся! — Горицвіт вищирив зуби до панянки, яка підмітала сходи. — Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня?
Панянка почервоніла і міцно стиснула мітлу в долонях. Якусь мить Геральт думав, що зараз вона змірить Горицвіта держаком мітли. Але помилився. Панянка мило усміхнулася та затріпотіла віями. Горицвіт, як завжди, зовсім не звернув на це уваги.
— Вітаю та поздоровляю! Доброго дня! — загримів, заходячи до господи і різко тягнучи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Горицвіт, найславніший поет цього краю, відвідав твій нужденний хлів, господарю. Набрав-бо я охоти, щоби напитись пива! Чи ти цінуєш ту честь, яку я тобі виявив, здирнику?
— Ціную, — понуро сказав корчмар, вихиляючись із-за шинквасу. — Радий я вас бачити, пане музи́ко.
