ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Та хіба ж це було перенапруження? Малесенька думка, що майнула в голові, більше нічого. Клятий струс! Інка ладна була розплакатися від образи. Та не розплакалася. Поруч був Богдан. Такий гарний, такий милий, просто-таки Богом даний. Він заспокоював, шепотів щось на вушко, і біль потроху, потихеньку згортався, відповзав назад.

- Ти хороший, - усміхнулася йому Інка.

- А ти - відьма, - всміхнувся він у відповідь. Це був жарт, тому Інка засміялася, тихенько, щоб не розбудити приспаний біль, який ще існував десь на краєчку її свідомості.

- Подивись-но у дзеркало, - запропонував Богдан.

Інка слухняно взяла розбите дзеркальце, поглянула у нього. Мало не відскочила від подиву і якогось дивного захвату. Це була вона. Та не вона-дівчинка-розумниця, а вона - відьма. Звичайні й такі звичні руді кіски перетворилися на каскад вогненного волосся, сяяли величезні зелені очі - такі, що за ними й обличчя майже не було видно, а саме обличчя побіліло настільки, що аж світилося, риси його загострилися, якщо не до хворобливості, то до такої краси, що була на грані з хворобливістю.

- Це - я?! - їй аж подих перехопило.

- Ти, кицю. На сьогоднішню ніч. Якщо захочеш, будеш така завжди.

Вона промовчала, бо не була певна, чи захоче. Зараз Інка-відьма ні в чому не була певна.

Богдан відчинив вікно, жестом запросив її сісти на швабру. Інка легко перекинула через неї ногу, обережно взялася обома руками.

- Тримайся міцно, - підморгнув Богдан. В очікуванні польоту він аж горів.

- Як нею керувати? - раптом перелякалася Інка.

- Це мої проблеми. Ти, кицю, лише тримайся.

Інка слухняно кивнула, вхопилася за швабру так, що аж пальці побіліли.

- Даю відлік, - посміхнувся Богдан, - три… два… один… старт!

Старт вийшов не дуже. Ні, вона полетіла і стрімко помчала вперед, проте добряче перелякалася. Швабру так шарпонуло, а потім вона так різко провалилася в нічну пітьму, що новоявлена відьма ладна була заверещати.

- Інко! - Богдан був десь поруч, кричав крізь свист вітру у вухах. - Інко, ти летиш! Розплющ очі! Подивися на тих комах унизу! Гей!

Він теж ладен був сміятися з утіхи. Мабуть, полюбляв гострі відчуття. Інці ж було не до сміху. Може, хтось і літає із задоволенням на швабрі, але тільки не вона. По-перше, на ній незручно було сидіти, по-друге, було досить холодно, якщо не сказати зимно, по-третє, знову повернувся страх, знову згадувалися сни про татусів літак і подробиці катастрофи. Дивно, а от на дах вона завжди лазила легко і з задоволенням. Видно, боялася лише через те, що не контролювала ситуації.

- Інко, - наполегливо гукав десь над вухом Богдан, - розплющ очі!

- А, може, я так… - невпевнено відказала вона і ще дужче заплющила очі.

Ну, яка з неї відьма?! Навіть на швабрі нормально не пролетить! А як на неї подивляться інші? Там, на злеті. Добре-добре, наступного разу вона попрохає Богдана навчити її керувати польотом самостійно… Стривай, Інко! Який ще, в біса, наступний раз? Ти ж хотіла лише спробувати, лише на одну ніч… А… а треба ж мені буде якось повертатися, от тоді й попрохаю, знайшлася вона. Так, стій, Інко. Що це ти робиш? Виправдовуєшся, хитруєш сама із собою? Ще цього бракувало!

Після струсу Інка помітно змінилася. Видно, через цю постійну нудьгу. Вона прагнула розваг, таких як ось цей зліт, чогось простого й цікавого. Та її частина, яка раніше була головною, яка не дозволяла сидіти в генделику і пиячити з друзями, гуляти з Елкою, бути нормальною п’ятнадцятирічною дівчиною, зараз кудись щезла. Не те, щоб геть щезла, - просто відійшла в тінь. І часом подавала слабкий голос. І ось цьому голосові Інка зараз опиралася, хитрувала з ним, виправдовувалася. Богдан же цей голос взагалі зводив до нуля. Самою своєю веселою й насмішкуватою присутністю, самим фактом свого існування. Нічого, заспокоювала себе Інка, це мине. Це просто реакція організму на те, що мені зараз не можна напружувати мозок… Ні, вона не заспокоювала себе, вона, хай йому дідько, знову намагалася виправдатись.

Милка знов тихесенько пошкрябалася у двері, прошепотіла:

- Янголе…

- Заходь, - сказав Янгол. Він не спав, туди-сюди ходив палатою і, здається, чекав на неї. Вона зайшла, незмінний почет - за нею. На цей раз Янголове ліжко зайняв напівпрозорий Троль, що охороняв Південний міст. Янгол знав його. Він був уже старий, цей Троль, і давно забувся, від кого треба охороняти той міст. Проте завжди був на варті. Жив він під мостом у діжці, як Діоген. І як Діоген, полюбляв розводити філософію. І все було б із цим Тролем добре, якби не його злість і міщанські уподобання.

- Янголе, ти що, ніколи не спиш? - спитала Милка, зручно вмостившись на підлозі та обхопивши коліна руками. Він сів біля неї.

- Сплю, чому ж ні.

- А коли?

- Вранці переважно. Це давня звичка. Чомусь уранці роботи для янголів набагато менше, ніж іншої пори.

Вона мовчки похитала головою, немовби співчуваючи. Посиділи.

- Що з тією другою Милою, тою, що пише? - нарешті спитав Янгол.

- Вона боїться писати тебе, - важко зітхнула вона. - Як людина може змалювати янгола? Адже людина сама по собі набагато простіша за нього. Вона боїться, що з цього нічого не вийде.

- Але ж спробувати варто?

- Варто. Вона вже намагається. Тому я й прийшла - побільше про тебе дізнатися, про те, що в тебе всередині, про твою сутність, Янголе.

- Це важко, - посміхнувся він, - важко зрозуміти… Навіщо їй сутність? Сутність не потрібна читачам, їх цікавить лише форма. Лише маленькі яскраві зовнішні ознаки.

- Невже? - здивувалася Милка. Янгол посміхнувся:

- Сутність