Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Раптом я відчув себе краще. Рани на моїх грудях загоювались. Хтось із мешканців табору голосно перевів дух.

— Слухайте, я… я не знаю, чому так коїться, — мовив я, намагаючись вибачитись. — Мені шкода…

Але ніхто не дивився на те, як загоюються мої рани. Вони дивилися кудись вгору над моєю головою.

— Персі… — Аннабет також вказала кудись вгору…

Коли я підняв голову, знамення вже тануло, але я встиг помітити щось на кшталт голограми, яка мерехтіла й оберталася у зеленкуватому сяйві. Це був спис із трьома зубцями — тризубець.

— Твій батько, — пробурмотіла Аннабет. — Оце вже справді погана новина.

— Здійснилося! — виголосив Хірон.

Усі довкола стали опускатися навколішки, навіть мешканці будиночка Ареса, хоч, як на мене, великої радощі вони при цьому не відчували.

— Отже, мій батько?… — спитав я, збитий з пантелику.

— Посейдон, — вирік Хірон. — Володар бурі, покровитель коней. Вітаємо Персея Джексона, сина бога морів.

Глава дев’ята

МЕНI ПРОПОНУЮТЬ РОЗПОЧАТИ ПОШУКИ

Наступного ранку Хірон переселив мене до будиночка номер три.

Мені більше не доводилось ні з ким ділити своє житло. Місця у мене тепер було цілком досить: його вистачило і для рогу Мінотавра, і для чистого одягу, і для торбинки з туалетними речами. Я міг сидіти за власним обіднім столом, займатися чим хочу, вимагати «вимкнути світло», коли забагнеться, і нікого не слухати.

При цьому я почувався цілком нещасним.

Не встигли мене прийняти, не встиг я відчути себе своїм у будиночку номер одинадцять, себто нормальним хлопцем — наскільки це взагалі можливо для напівбога — як мене відокремили від усіх, як носія якоїсь рідкісної хвороби.

Ніхто не згадував про собаку з пекла, проте я відчував, що всі говорять про неї в мене за спиною. Напад налякав усіх. Власне кажучи, він визначив дві речі. Перша — я син бога морів, і друга: монстри не зупиняться ні перед чим, щоб вбити мене. Вони можуть навіть пролізти в табір, який завжди вважався безпечним місцем.

Мешканці табору за можливості уникали мене. Мешканці одинадцятого будиночка неабияк занервували, ніхто з хлопців не став займатися зі мною фехтуванням після того, що я вчинив із дітьми Ареса в лісі. Нам із Лукою довелося тренуватися сам-на-сам. Він тиснув мене ще більше, аніж колись, і не боявся в процесі навчання набити мені ґуль і наставити синців.

— Тобі знадобиться усе твоє мистецтво, — обіцяв він, коли ми вправлялися на мечах і палаючих смолоскипах. — Тепер давай знову спробуємо цей удар «відрубати голову гадюці». Повторюємо п’ятдесят разів.

Наші ранкові заняття з давньогрецької з Аннабет продовжувались, але вона постійно була неуважна. Кожного разу, коли я вимовляв якусь фразу, вона дивилася на мене спідлоба, ніби я вдарив її проміж очей.

Йдучи після уроків, вона бурмотіла собі під ніс: «Пошуки… Посейдон?… Дурна затія… Треба скласти план…»

Навіть Клариса трималася на відстані, хоч за її ядучим поглядом було ясно: вона хоче вбити мене за те, що я зламав її чарівного списа. Я волів би, щоб вона просто загорлала, вдарила мене, абощо. Куди краще щодня битися, аніж коли на тебе взагалі не звертають уваги.

Я знав, що хтось у таборі всерйоз налаштований проти мене, тому що прийшовши одного разу до себе, я виявив підсунутий під двері номер «Нью-Йорк дейлі ньюс», розкритий на сторінці випадків. Я витратив майже годину, щоб прочитати статтю, оскільки чим більше я лютився, тим сильніше слова розпливалися у мене перед очима.

Ейлін Сміт

ХЛОПЧИК ТА ЙОГО МАТИ

ВСЕ ЩЕ ВВАЖАЮТЬСЯ

ЗНИКЛИМИ БЕЗ ВІСТІ

ПІСЛЯ ДИВНОЇ АВТОКАТАСТРОФИ

Саллі Джексон та її син Персі досі не знайдені після їхнього загадкового зникнення тиждень тому. Частково згорілий родинний «Камаро-78» із зірваним дахом і зламаною передньою підвіскою був виявлений минулої суботи на північному шосе Лонг-Айленду. Авто перекинуло й тягло по шосе ще кількасот футів, поки воно не вибухнуло.

Мати з дитиною виїхали на вихідні до Монтауку, але швидко покинули місце свого перебування за таємничих обставин. Зниклі Джексони не залишили ніяких слідів, не вважаючи невеличких слідів крові в авто і поблизу аварії. Місцеві мешканці повідомили, що не помітили нічого незвичайного у ніч інциденту.

Чоловік місіс Джексон, Гейб Ульяно, заявляє, що його пасинок Персі Джексон — дефективна дитина, яку вигнали з кількох закритих навчальних закладів і яка також у минулому була схильна до насильства.

Поліція не підтверджує, що Персі Джексон винний у зникненні матері, але не виключає можливість злочинних дій з його боку. Внизу — нещодавно зроблені фотографії Саллі й Персі Джексона. Поліція просить усіх громадян, що мають будь-яку інформацію, зателефонувати за безплатною гарячою лінією добровільної допомоги владі.

Телефонний номер був обведений чорним маркером.

Я зіжмакав газету і викинув її, а потім кинувся долілиць на ліжко, що стояло посередині мого порожнього будиночка.

— Вимкніть світло, — жалісно попросив я.

Тієї ночі мені наснився найгірший з моїх снів.

Я біг берегом моря, що штормило. Цього разу позаду мене було місто. Не Нью-Йорк. Воно виглядало зовсім інакше: будівлі розташовувались далі одна від одної, росли пальми, вдалині було видно пагорби.

Неподалік лінії прибою боролися двоє чоловіків. Вони мали вигляд справжніх борців, яких показують по ящику: мускулясті, бородаті, довговолосі. На обох були грецькі туніки, на одному з синьою смугою, на іншому — із зеленою. Вони то відчайдушно хапали один одного руками, то завдавали нищівних ударів, то билися лобами, і при кожній атаці спалахувала блискавка, небо темнішало, вітер міцнішав.

Я повинен був зупинити їх. Навіщо — не знаю. Але чим швидше я намагався бігти, тим сильніше вітер відкидав мене назад, аж поки я вже не міг зробити ані кроку, безпорадно тупцяючи на піску.

Крізь рев моря, що штормило, я чув, як той, хто був у синьому, кричав тому, що в зеленому: «Віддай! Віддай!» Як у дитячому садку, коли б’ються через іграшку.

Хвилі ставали все більшими, розбиваючись об скелі й бризкаючи на мене сіллю.

«Припиніть! Досить битися!» — заволав я.

Земля здригнулася. Звідкись знизу залунав регіт і голос, такий низький та зловісний, що у мене кров застигла в жилах.

«Іди-но сюди, маленький герою, — неголосно й проникливо мовив голос. — Іди!»

Глибочезна розколина розверзлася у мене під ногами, і вела вона прямісінько до центру Землі. Ноги мої ковзнули, і пітьма проковтнула мене.

Я прокинувся, упевнений, що все ще падаю.

Але я так само лежав на ліжку в будиночку номер три. Організм підказував, що настав ранок, але за вікном було темно, вряди-годи гримів грім.