Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Кілька секунд все було тихо, потім почулися кроки, і шпарка під дверима блимнула світлом.

Двері повільно прочинилися, і я зробив крок назад. На моє полегшення, то була Еліс. Вона тримала ліхтар на рівні очей, тож половину її обличчя осявало світло, друга половина лишалася в тіні.

— Чого тобі? — сердито запитала вона.

— Ти знаєш чого, — відповів я. — Я прийшов за дитиною. Яку ви вкрали.

— Не будь дурнем, — прошипіла вона. — Йди, поки не пізно. Вони пішли зустрічати Матінку Малкін. І повернуться з хвилини на хвилину.

Раптом десь ізсередини дому долинув дитячий плач — тонкі, слабкі схлипи. Я відштовхнув Еліс та зайшов у будинок.

У вузькому коридорі миготіла одна-єдина свічка, кімнату ж поглинула темрява. Свічка була незвична. Це вперше я бачив чорний віск, але узяв до рук та пішов на звук схлипів.

Потрібна кімната була порожня, без жодних меблів. Дитина лежала на підлозі на купі соломи та дрантя.

— Як тебе звати? — запитав я, витискаючи із себе дружню усмішку.

Я спер костур об стіну та підійшов ближче.

Дитя перестало плакати і, невпевнено похитуючись, здерлося на ноги. Малий дивився на мене широко розплющеними очима.

— Не бійся. Усе добре, — я намагався говорити якомога переконливіше. — Я заберу тебе додому до мами.

Я поставив свічку на підлогу та взяв малечу на руки. Від нього — як і від усієї кімнати — тхнуло. Одяг на ньому був холодний і мокрий. Я підсадив малого на правий лікоть та закутав у свій плащ, наскільки вийшло однією рукою.

Раптом він обізвався:

— Томмі. Звати Томмі.

— Ну, Томмі, — сказав я, — нас із тобою звуть однаково. Мене також звати Томмі. Тож ти тепер у безпеці. Ти йдеш додому.

Із цими словами я забрав костур, вернувся у коридор та вийшов на вулицю через ті самі вхідні двері. Еліс стояла на подвір’ї біля воріт. Ліхтар її загас, але сяяв місяць. Коли я ішов до неї через подвір’я, тінь моя заступила стіну сараю — гігантська, вдесятеро більша за мене.

Я хотів просто пройти повз, але вона загородила мені дорогу, і довелося спинитися.

— Не лізь! — гримнула на мене вона, вищиривши гострі білі зуби. — Оце все — не твоє діло.

Я був не в гуморі й не збирався витрачати час на суперечки, тож пішов прямо на неї. Еліс не стала мене зупиняти. Вона відступила в бік і гукнула мені вслід:

— Дурню! Віддай, поки не пізно. Вони за тобою прийдуть. Ти від них не втечеш.

Я не завдав собі клопоту щось їй відповідати й жодного разу не озирнувся. Вийшов за ворота і почав підійматися на пагорб — геть від цього дому.

Тоді припустився дощ, великі й рясні краплі били мені прямо в обличчя. Тато про такий дощ казав «хлющить». Звісно, під всяким дощем можна змокнути, але буває такий, що за мить пробирає до нитки. То зараз хлющило на повну силу, і я поспішав до Відьмакового дому з усіх ніг.

Я не знав достеменно, чи там і досі безпечно. А раптом Відьмака справді вбили? Чи буде богарт і далі охороняти сад і будинок?

Але незабаром довелося тривожитися про нагальніше — я відчув за собою, як хтось женеться. Спершу аж зупинився, почав дослухатися, але чутно було хіба завивання вітру та як дощ лупить об дерева й гатить у землю. О цій порі було дуже темно, не видно майже нічого довкола. Тож я додав ходу, сподіваючись, що досі прямую у правильний бік, але вийшов нарешті не до хвіртки, а до густого, високого глодового живоплоту — довелося повертатися та робити великий гак. Увесь час я чув, як за спиною насувається небезпека. І щойно я проминув невеликий гай, точно вже зрозумів, що слідом за мною хтось іде. Перед вершиною пагорба я зупинився передихнути. Дощ на мить стих, і я озирнувся назад, на дерева внизу. У когось під ногами тріщали гілки. Хтось мчався до мене через гай, не розбираючи під ногами дороги.

На гребені пагорба я озирнувся знову. Перший спалах блискавки освітив небо та схил піді мною, і я побачив, як із гаю вийшли дві постаті та полізли на вершину слідом за мною. То була жінка з високим, кремезним чоловіком.

Знову вдарив грім, і Томмі розплакався.

— Поганий глім! — заводив він. — Поганий!

— Грім нічого не може тобі зробити, Томмі, — втішав я, знаючи, що брешу.

Я також боявся грому з блискавицями. Одного з татових братів вдарила блискавка, коли він заганяв худобу. Він після того помер. У таку погоду небезпечно стояти просто неба. Але мене хоч і лякали блискавки, від них була певна користь: кожен яскравий спалах освічував мені дорогу до Відьмакового дому.

Уже скоро в мене пересохло в горлі, я дихав із присвистом. Мене повністю затопила втома впереміш зі страхом, але я силував себе перебирати ногами все швидше й швидше. Я сподівався, що ми опинимося в безпеці, щойно зайдемо до Відьмакового саду. «На землю Відьмака нікому не можна ступати без запрошення», — повторював я собі знову й знову, бо це був наш єдиний шанс. Якщо ми встигнемо туди перші, богарт нас захистить.

Я вже бачив попереду і той сад, і лавку під деревами, коли послизнувся на мокрій траві. Ми з Томмі не сильно й забилися, але малий зарюмсав ще голосніше. Поки я видряпався на ноги, поки його підняв — за спиною вже почувся тупіт від швидкого бігу.

Задихаючись, я озирнувся. Це було моєю помилкою. Мій переслідувач десь на п’ять-шість кроків обігнав Кістляву Ліззі та швидко мене наздоганяв. Знову мигнула блискавка, і я розгледів його обличчя. Здавалося, у нього з рота обабіч росли великі роги, на бігу він хитав головою з боку в бік. Я згадав описи мертвих жінок із Відьмакової книжки: їх задавили до смерті. І якщо Бивень мене впіймає, уб’є мене точно так само.

На мить я завмер, але він заревів, як розлючений бик, і моє тіло відклякнуло. Я перейшов мало не на біг — бігти я вже не міг, бо на руках ніс малого Томмі й виснажився настільки, що ноги налилися наче свинцем, а кожен вдих роздирав груди болем. Я все очікував, що ззаду мене зараз вхоплять, але ось проминув лавку, на якій Відьмак часто