Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
Саме цієї миті щось шугнуло мені під ноги. Я глянув униз, але в темряві нічого не зміг розгледіти. Спочатку щось торкнулося моєї ноги, і тут же почулося муркотіння — таке глибоке й утробне, що земля задрижала під ногами. Воно понеслося далі, до дерев на межі, заступаючи нас від переслідування. І вже не тупіт — я почув інше страшне.
Уявіть вереск розлюченого кота, але сильніший за сто разів. Щось середнє поміж гарчанням і криком пролунало у повітрі й розійшлося на милі довкруг — виклик і попередження водночас. Погрози страшніше я ще не чув у своєму житті, і я зрозумів, чому селяни обходять дім Відьмака стороною. Той крик обіцяв смерть.
«Перетни цю межу, — попереджав він, — і я вирву тобі серце. Перетни цю межу — і я вигризу мозок із твоїх кісток. Перетни цю межу — і ти пожалієш, що взагалі народився на світ».
Тож поки що ми були в безпеці. Кістлява Ліззі з Бивнем пустилися, мабуть, навтьоки. Нема дурних — лізти до Відьмакового богарта. Зрозуміло тепер, навіщо їм знадобився я, щоб передати Матінці Малкін ті пироги на крові.
На кухні на нас чекав гарячий суп і розпалений камін. Я загорнув малого Томмі в теплу ковдру та нагодував. Потім приніс ізгори кілька подушок та вклав його коло вогню. Він спав як колода, а я слухав, як завиває надворі вітер та дощ вистукує по вікнах.
Ніч була довга, але у Відьмаковому домі — теплому та доглянутому — мені було спокійно. Тут було найбезпечніше місце в цілому світі. Я знав, що ніщо непрохане не вступить навіть у сад — не те щоб переступити поріг цього дому. Тут було безпечніше, ніж у замку з високими стінами, бійницями та широким ровом довкола. Я почав вважати богарта своїм другом, ще й дуже могутнім другом.
Десь перед обідом я відніс Томмі в село. Чоловіки вже повернулися з гір, і, щойно я зайшов із дитиною в крамницю м’ясника, його виснажене, насуплене обличчя осяяв широкий усміх. Я коротко розповів, що трапилося, оминаючи зайві деталі.
Після моєї розповіді м’ясник знову нахмурився.
— Треба їм дати раду раз і назавжди, — сказав він.
Я не залишився там надовго. Віддав Томмі матері — вона подякувала разів із п’ятнадцять — і зрозумів, що станеться далі. Місцеві чоловіки вже зібралися — майже тридцять людей, дехто з палицями й ломаками. Вони сердито буркали щось про «побити камінням і спалити».
Я знав, що необхідно покласти відьмі край, але не хотів брати в цьому участь. Хай там що сталося, мені нестерпна була думка, що Еліс також постраждає. Тож годину просто бродив у горах, провітрював голову, а потім помалу вернувся до Відьмакового дому. Збирався посидіти на лавці, погрітися трохи на пообідньому сонечку, але там уже було зайнято.
То був Відьмак. Він був живий! Я до того намагався не думати, що далі робити. Тобто скільки чекати в цьому домі, поки стане зрозуміло, що він не вернеться? Це вже було байдуже, бо ось він — дивився, як над деревами здіймається стовп брунатного диму. Горіла ферма Кістлявої Ліззі.
Я підійшов ближче до лавки й помітив під лівим оком у Відьмака великий пурпуровий синець. Він зауважив мій погляд та втомлено усміхнувся.
— У такому ремеслі наживаєш багато ворогів, — пояснив він. — Іноді на потилиці очей бракує. Але не так зле обернулося, бо біля Пендл у нас тепер на одного ворога менше. Присядь, — поплескав він лавку поряд себе. — Що ти робив? Розкажи мені, що тут сталося. Почни від самого початку й розкажи докладно до самого кінця, нічого не випускай.
Так я і зробив, і, коли замовк, Відьмак піднявся та подивився на мене зеленими пронизливими очима.
— Шкода, що я не знав про Ліззі. Коли я вкинув Матінку Малкін у яму, Ліззі поспішно зникла, і я не думав, що їй коли-небудь вистачить духу знову сюди потикнутися. Треба було розказати мені про зустріч із тією дівчиною. Не мав би такої купи клопоту.
Я опустив очі, не витримавши його погляд.
— Що з усього було найгірше? — запитав він.
Спогад став мені перед очима такий чіткий і такий яскравий: як стара відьма схопила мене за ногу та вибиралася з води. Як вона скрикнула, коли вхопилася за кінець Відьмакового костура. Я сказав йому про це, і він протяжно й тяжко зітхнув.
— Вона точно мертва? — запитав він.
Я стенув плечима.
— Уже не дихала. Потім тіло винесло на середину річки, і воно потонуло.
— Ну що тут скажеш — справа це точно кепська, — сказав Відьмак, — і спогад цей залишиться з тобою довіку, але тобі доведеться навчитися з цим жити. Тобі пощастило, що ти взяв із собою найменший мій костур. Зрештою це тебе і врятувало. Він із горобини, а це проти відьом найсильніше дерево. Хоча проти такої старої й могутньої відьми горобина зазвичай безсила, але відьма була в проточній воді. Тож тобі справді пощастило. Але як на нового учня ти непогано впорався. Ти показав відвагу, справжню відвагу, і врятував дитину. Але припустився ще двох серйозних помилок.
Я схилив голову. Значно більше, як на мене, але я не збирався сперечатися.
— Найсерйозніша твоя помилка — ти вбив ту відьму, — вів далі Відьмак. — Її треба було повернути в яму. Матінка Малкін настільки могутня, що її запечатаний дух може вирватися з останків. Таке буває, хоч і вкрай рідко. Але її дух може знову народитися на цей світ, з усіма старими спогадами. Тоді вона прийде за тобою, хлопче, і жадатиме помсти.
— Але це ще роки й роки, так? — запитав я. — Що мені зробить немовля? Спочатку їй доведеться вирости.
— Гірше за все — це може статися раніше, ніж ти гадаєш. Дух може вселитися в чуже тіло. Це називають «одержимість», і тоді всім довкола буде непереливки. Адже ніколи не знаєш, звідки чекати лиха. Відьма може вселитися в тіло дівчини з чарівною усмішкою, яка захопить твоє серце, а потім вкоротить тобі віку.
