Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
Він помовчав і продовжив:
— Але можливий ще й другий вид одержимості — і в цьому випадку він вірогідніший. Набагато вірогідніший. Розумієш, хлопче, не так просто тримати живу відьму в земляній ямі. Особливо таку могутню, яка все своє довге життя чарувала на крові. У ямі вона ковкала хробаків зі слимаками, а сирість від землі просякала її плоть. І як дерева з часом твердіють та перетворюються на камінь, її тіло поволі стало мінятися. Вона схопилася за горобину, і раптовий шок зупинив її серце, підштовхнув до смерті, ще й проточна вода прискорила її кінчину. І — як і для більшості зловмисних відьом — після смерті її дух запечатався в кістках. Але вона настільки могутня, що підніме й мертве тіло. Бач, хлопче, вона стане тим, що ми звемо «нечистю». Це старе слово, відоме у графстві, ти його точно чув. Як у нечистому волоссі, буває, кишать воші, так і її мертве тіло кишиться тепер нечистим духом. Звиватиметься, наче клубок червів, і поповзе, полізе, потягнеться до вибраної жертви. А замість заклякнути, як скам’яніле дерево, її мертва плоть розлізеться і зім’якне, здатна пролізти в найменшу шпарину. Влізти комусь у вухо або в ніс та опанувати чиєсь тіло.
Є тільки два способи перешкодити такій могутній відьмі повернутися після смерті. Перший — спалити її живцем. Але ніхто не заслуговує на таку смерть. Другий — іще гірший, про нього й думати страшно. Його менше знають, бо поширений був він дуже давно і далеко звідси, за морем. У древніх книжках тих земель написано, що відьма ніколи не вернеться, якщо з’їсти її серце. Обов’язково сирим.
Але якщо ми будемо так чинити, станемо не кращі за відьом, яких убиваємо, — продовжив Відьмак. — Обидва способи варварські. Тож лишається тільки яма. Це також жорстоко, але принаймні ми бережемо невинних, які б у майбутньому від них постраждали. Так чи інакше, хлопче, Матінка Малкін зараз на волі. Звісно, вона ще завдасть нам клопоту, але в цю хвилину ми мало що можемо вдіяти. Доведеться триматися насторожі.
— Я триматимуся, — пообіцяв я. — Якось дам собі раду.
— Ти спочатку богарту раду навчися давати, — засмучено похитав головою Відьмак. — Це твоя друга велика помилка. Ціла неділя, кожного тижня? Це надто щедро! Гаразд, а з цим що будемо робити? — Він махнув рукою в бік тонкої ниточки диму, що досі здіймався над деревами на південному сході.
Я стенув плечима.
— Там уже, мабуть, усе закінчилося, — сказав я. — Селяни були дуже сердиті, говорили, що заб’ють їх камінням.
— Закінчилося? Не вір у це, хлопче. У такої відьми, як Ліззі, нюх кращий, ніж у мисливського пса. Та вона зачула недобре і зникла ще до того, як хтось туди підійшов. Ні, вона втекла у Пендл, до решти їхнього кодла. Варто було б її вислідити, але я багато днів провів у дорозі, намордувався й зараз не маю сили. Тільки не можна лишати Ліззі на волі, бо вона знову візьметься за свої капості. Доведеться під кінець тижня за нею йти, підеш зі мною. Буде непросто, але звикай потроху. Утім, усе по порядку, а зараз ходи…
Відьмак підвівся й повів мене в дім. Він трохи накульгував і ступав повільніше, ніж зазвичай. Хай що там сталося на пагорбі Пендл-гілл, він заплатив за це дорогою ціною. Ми зайшли в будинок, піднялися сходами в бібліотеку та зупинилися перед дальніми полицями, що біля вікон.
— Я люблю, щоб усі мої книжки стояли в бібліотеці, — сказав Відьмак. — І щоб примножувалися, а не навпаки. Але зараз зроблю виключення.
Він витягнув із найвищої полиці одну книжку та передав мені.
— Тобі вона зараз потрібніша, — сказав Відьмак. — Набагато потрібніша.
То була невелика книжечка, менша за мій записник. Як і на більшості Відьмакових книжок, на шкіряній обгортці, а також на корінцеві, вона мала назву: «Одержимість: Прокляті, паморочні та погибельні».
— А що означає ця назва? — запитав я.
— Те, що написано, хлопче. Саме те, що написано. Прочитай книжку і все зрозумієш.
Я розгорнув книжку і розчарувався. Усі слова всередині були латиною, а її я не знав.
— Докладно вивчи цю книжку та всюди носи із собою, — порадив Відьмак. — Це фундаментальна робота.
Він, мабуть, помітив, як я нахмурився, бо усміхнувся і тицьнув у книжку пальцем.
— «Фундаментальна» означає, що це наразі найкраща книжка про одержимість, але тема ця дуже складна, а книжку писав юнак, якому ще було вчитися й вчитися. Тому тут ще багато прогалин. Відкрий останню сторінку.
Я зробив, як велено. Остання сторінка — і ще з десяток перед нею — були порожні.
— Якщо дізнаєшся щось нове, записуй відразу тут. Кожна дрібниця помічна. І не переживай, що все латиною. Я почну тебе вчити відразу після обіду.
Ми спустилися в кухню на обід, як ніколи смачнючий і ситний. Щойно я доїв, щось зашуміло під столом і потерлося мені об ноги. Замуркотіло — спочатку тихіше, а далі все дужче й дужче, аж начиння у серванті задеренчало.
— Ну, звісно, що він щасливий, — похитав головою Відьмак. — Та одного вихідного на рік цілком би вистачило! Але що вже, життя триває. Бери записника, хлопче, у нас сьогодні ґрунтовна тема.
Тож я пішов слідом за Відьмаком до лавки, відкоркував каламар, вмочив перо та приготувався записувати.
— Після випробування в Горшо, — почав Відьмак, накульгуючи вздовж лавки туди-сюди, — я намагаюся дуже поступово залучати учнів до ремесла. Але ти вже виходив супроти відьми один на один і розумієш, яка це складна й небезпечна робота. Думаю, ти вже готовий дізнатися, що сталося з моїм попереднім учнем. Це пов’язано з богартами — ми їх уже вивчали, хай ця історія також стане для тебе уроком. Відкрий чисту сторінку та запиши заголовок…
Так я і зробив. Записав: «Як запечатати богарта». Далі Відьмак розповідав, а я намагався все записати.
Як я вже знав, щоб запечатати богарта, треба добряче попотіти. Відьмак називав це «шарувати». Найперше треба було
