Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Я проминув другу могилу, де мертва відьма була похована головою вниз, і дуже повільно, навшпиньки підкрався до ями Матінки Малкін.

Поміж деревами пробивалося місячне світло, уся яма була як на виду й не лишалося жодних сумнівів.

Я спізнився.

Сталеві прути розігнули ще сильніше, отвір вийшов округлий і чималий — проліз би навіть м’ясник із його широкими плечима.

Я зазирнув униз, у чорну глиб, але нічого там не побачив. Мабуть, я до останнього сподівався, що відьма витратила на ті сталеві прути всю свою силу, виснажилася й не змогла вилізти з ями.

Якби ж то. У ту мить місяць заволокли хмари, усе навкруги потемніло, але видно було і прим’яті зарості папороті, і куди поповзла відьма. Світла якраз вистачало, щоб знайти її слід.

Тож я пішов по сліду за відьмою в морок. Ступав повільно і дуже, дуже обережно. А ну як вона зачаїлася і вижидає мене попереду? Поза тим, я знав, що вона недалеко. По-перше, минуло хіба п’ять хвилин по дванадцятій. Хай що було в її пирогах, силу їй повертала темна магія. А наймогутніше вона діє темної пори, особливо опівночі. Відьма з’їла лише два пироги з трьох — це мені також перевага, але я добре пам’ятав, яку треба мати силу, щоб так вигнути грубі залізні прути.

Сад закінчився, але я легко знайшов її слід далі за прим’ятою травою. Вона прямувала вниз, до підніжжя пагорба, але не туди, де жила Кістлява Ліззі, а в протилежному напрямку. Спочатку мене це збентежило, але я згадав, що нижче, у яру, тече річка. Зловмисна відьма не може перетнути проточну воду — цього мене навчив Відьмак. Тому вона мусила рухатися вздовж берега, поки річка не поверне, відкриваючи їй дорогу.

Щойно попереду показалася річка, я спинився на пагорбі та пильно обдивився берег внизу. Місяць знову вийшов з-за хмари, але й при його світлі я спочатку нічого не міг розібрати, бо дерева обабіч від русла відкидали темні розлогі тіні. Аж тут я зауважив незвичайне: уздовж берега тягнувся блискучий сріблястий слід — ніби тут щойно повз велетенський слимак. Видно його було тільки там, де на землю падало місячне сяйво. Уже за кілька секунд я розгледів, як уздовж річкового берега суне темна скоцюрблена постать.

Я щодуху припустився вниз. Відьму треба було спинити до того, як вона дістанеться вигину річки, звідки вже можна було податися прямо до Кістлявої Ліззі. Я встиг — і загородив їй дорогу. Річка тепер була в мене відразу по праву руку, обличчям я стояв за течією. Лишилося найскладніше. Зупинити відьму.

Я трусився, дрижав і все хапав ротом повітря, ніби годину носився горами вгору і вниз. Це була така суміш переляку і переживання, що мені підгиналися коліна. Якби не Відьмаковий костур, навряд чи я втримався б на ногах.

Щодо річки, то вона була не надто широка, проте глибока, по вінця берегів налита весняними дощами. Шуміла швидка течія, несучись повз мене в темряву між деревами, де ховалася відьма. Я вдивлявся напружено й уважно, але все одно не відразу її побачив.

Матінка Малкін ішла прямо на мене. Темніша за навколишні тіні — така суцільна чорна пітьма, куди легко впасти і пропасти навіки. Я її чув. Навіть шум течії не міг її заглушити. Не тільки слизькання босих ніг по довгій траві вздовж берега. Ні — інші звуки, якесь пирхання і сопіння. І те саме плямкання-рохкання, що нагадувало мені наших волохатих свиней коло помийного відра, як тоді, коли вона цямкала в ямі пирогами. І якесь сьорбання.

Вона вийшла з-під затінку дерев прямо під місячне сяйво, і я вперше докладно її побачив. Низько похилена голова, ніби вона розглядає свої ноги внизу, обличчя закрите ковтуном із заплутаного білого та сивого волосся, темне вбрання до кісточок, а з-під полів стирчать босі ноги. На ній також був темний плащ, але чи то він їй був задовгий, чи то стільки років у сирій землі вкоротили їй зріст. Плащ волочився за нею по землі і приминав траву, лишаючи той сріблястий слід.

Її вбрання було порване та брудне, що зрештою не дивно. Але деякі плями здавалися свіжими — мокрі, темні плями. Щось із її руки скапувало убік на траву — із міцно затиснутого лівого кулака.

Щур. Вона смоктала кров із щура. Із живого щура.

Вона мене ще не помітила, але вже підійшла дуже близько — от-от і прямо в мене втупиться. Я кахикнув. Не тому, що хотів її попередити. Просто нервова реакція, я і сам не очікував.

Вона звела на мене очі, і місяць висвітлив її обличчя. То було лице істоти з нічного жахіття, у живих людей не буває таких облич. О, але вона була достеменно жива. Чутно було по огидному плямканню, з яким вона їла того щура.

І ще одне жахнуло мене настільки, що я мало тут же не зомлів. Її очі. Як розжарені вуглинки в пустих черепних западинах — два червоні вогники на лиці.

А тоді вона до мене заговорила. Це було щось середнє між хрипом і шепотінням. Ніби пізній осінній вітер шелестить сухим листям.

— Хлопчику, — сказала вона. — Я люблю хлопчиків. Хлопчику, іди-но сюди.

Звісно, я не зрушив із місця. Стояв як укопаний. У мене паморочилося в голові, усе пливло перед очима. Вона йшла на мене і очі-вогники її дедалі більшали, більшали. Не лише очі, уся вона ширшала і витягувалася, наче темна хмара, що за мить навічно затягне мій погляд чорнотою.

Я не думав — на самих інстинктах підняв Відьмаковий костур. Навіть не я — це руки мої підняли.

— Що це, хлопчику? Чарівна паличка? — прохрипіла вона.

Тоді запирхала собі під носа, випустила з кулака мертвого вже щура і витягнула обидві руки до мене.

Нащо їй щур? Вона хотіла мене. Мою кров. Мене охопив абсолютний жах, мною хитало з боку в бік, наче гілкою під поривами першої страшної бурі, яку принесла темна е безкінечна зима.

Я мало не помер тоді, на березі тієї річки. Нікого було чекати на порятунок, і я не мав сили врятуватися сам.

І саме тоді це сталося…

Відьмаковий костур і близько не був чарівною паличкою, але магія буває різна. І її сотворили мої власні руки, зреагувавши швидше, ніж я встиг подумати.

Вони замахнулися костуром і з