Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

Вона помінялася на виді й ступила до мене на крок ближче. Тепер вона вже не злилася — радше злякалася.

— Це не мій задум. Вони мене змусили, — Еліс махнула рукою в бік ферми. — І якщо ти не дотримаєш слова, нам обом буде непереливки. Дай, дай їй третього пирога. Що тут поганого? Матінка Малкін уже за все заплатила. Час її відпустити. Дай, дай їй того пирога, і вона зникне сьогодні і більше ніколи тебе не потурбує.

— Думаю, містер Ґреґорі не просто так тримає її в ямі, — сказав я повільно. — Я новий учень, звідки мені знати, як краще? Коли він повернеться, я йому все розповім.

Еліс криво всміхнулася — ніби знала щось таке, про що я не здогадувався.

— А він не вернеться, — сказала вона, — Ліззі про все-все подбала. Ліззі має добрих друзів коло Пендл, еге ж. Усе-усе для неї зроблять. Ну і старого Ґреґорі надурили. Він ще в дорозі піймав своє. Уже, мабуть, лежить шість футів під землицею. Підожди-підожди, побачиш, чия правда. Скоро і в його домі тебе дістануть. І прийдуть за тобою однієї ночі. Хіба що не відмовишся помогти. Тоді, може, лишать тебе в спокої.

Щойно вона замовкла, я розвернувся та подався назад, звідки прийшов, — хай сама собі там стоїть. Здається, вона гукала мене кілька разів, але я не слухав. Її слова про Відьмака шуміли мені у вухах.

Тільки згодом я зрозумів, що досі тримаю в руках її кошика — і я пожбурив його разом із тим останнім пирогом у річку та повернувся у Відьмаковий дім. Там я відразу зрозумів, що сталося і що мені робити далі.

Вони все від самого початку розпланували. Виманили Відьмака з дому, знаючи, що я ще зелений і поведуся на їхній обман.

Я не вірив, що Відьмака можна так легко вбити, — не просто так він стільки років Відьмак. Але й не міг чекати, що він повернеться вчасно і встигне мені допомогти. Треба було якимось чином втримати Матінку Малкін у тій ямі.

Мені страшенно була потрібна чия-небудь допомога, я вже навіть думав спуститися в село, але поруч був дехто значно корисніший. Тож я пішов на кухню та сів за стіл.

Я чекав, що мені ось-ось намнуть вуха, тож говорив швидко. Пояснив усе, що сталося, нічого не приховав. Тоді визнав свою провину і попросив мені допомогти.

Я не знаю, на що сподівався. Поки говорив у порожню кімнату, ще ніби нічого — надто сумно й страшно мені було, щоб це встигло мене збентежити. Але тиша тривала й тривала, і я зрозумів, що марную час. Із якого б це дива богарт узявся мені помагати? Що я про нього знав? Може, він тут ув’язнений, прив’язаний Відьмаком до цього дому й саду. Може, як раб, він відчайдушно прагне свободи й навіть радіє з моєї біди.

Я вже збирався відступитися та піти з кухні, коли згадав татові слова — щоразу, коли ми збиралися на місцевий базар, він повторював: «Усе має свою ціну. Головне — запропонувати таку, яка сподобається їм і не дуже зашкодить тобі».

Тож я запропонував богартові угоду…

— Якщо ти зараз мені допоможеш, я цього не забуду, — сказав я. — Коли я стану наступним Відьмаком, то щонеділі даватиму тобі вихідний. Цього дня я сам собі готуватиму, щоб ти відпочивав у своє задоволення.

Раптом щось під столом торкнулося моїх ніг. Кухнею прокотилося тихе муркотіння, і великий рудий кіт вийшов з-під столу та повів мене до дверей.

Здоровий ґлузд нашіптував, що кіт увесь час мусив бути там, під столом. Але я точно знав, що ні. Тож я пішов слідом за котом — у коридор, а потім нагору сходами, де він зупинився перед зачиненими дверима бібліотеки. Там він потерся спиною об двері — так інші коти люблять тертися об ніжки стола. Двері повільно прочинилися. У кімнаті було безліч полиць із акуратно розставленими рядами книжок — годі прочитати за все життя. Я ступив усередину, уже розмірковуючи, з якої книжки почати, і, коли озирнувся, великого рудого кота за порогом вже не було.

Кожна книжка була акуратно підписана, багато — латиною, але досить було й грецькою. Сама кімната була доглянута й чиста не менше за кухню, жодної тобі павутини чи пороху.

Я пройшовся вздовж першого ряду, аж щось привернуло мою увагу. При вікні стояли три дуже довгі полиці, заставлені шкіряними записниками з датами на обкладинці. Схоже, кожен записник охоплював період у п’ять років, тож я знайшов останній у цьому ряду та обережно розгорнув.

Почерк Відьмака я впізнав відразу. Прогорнув кілька сторінок і зрозумів: це його щоденник. Тут він записував кожне нове завдання, час, витрачений на дорогу, та оплату. Але найважливіше — він докладно розписував, що робив із кожним богартом, привидом чи відьмою.

Я повернув записник на полицю та роздивився решту щоденників. Вони починалися сотні років тому назад і сягали майже сьогодення. Або Відьмак значно старший, ніж здається, або попередні щоденники писали інші Відьмаки, покоління за поколінням. Мені спало на думку: навіть якщо Еліс не помиляється й Відьмак не вернеться, я міг би навчитися всього, що треба, просто з цих щоденників. Ба більше, десь серед цих тисячі сторінок можуть бути зараз потрібні мені знання.

Але як їх знайти? На це піде час, але відьма провела в ямі майже тринадцять років. Десь мусив лишитися запис відтоді, коли Відьмак її ув’язнив. Аж раптом на полиці внизу я знайшов дещо краще.

Там були ще грубші книжки, кожна з різної теми. Одна мала назву «Дракони та змії». І оскільки розставлені вони були за алфавітом, я швидко знайшов те, що мені потрібно.

«Відьми».

У мене руки тремтіли, коли я її відкривав. Книжка була поділена на чотири передбачувані розділи…

Зловмисні. Доброчинні. Незаслужено звинувачені. Несвідомі.

Я швидко розгорнув перший розділ. Там усе знову ж таки було структуроване за алфавітом і розписане акуратним Відьмаковим почерком. Уже за кілька секунд я знайшов сторінку під заголовком «Матінка Малкін».

Усе було ще гірше, ніж я думав. Лихішої відьми, ніж Матінка Малкін,