Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
Я знав, що діяти треба швидко. І, покладаючись на всю силу волі, змусив себе підступити ближче, поки вона вилізла тільки наполовину.
Те, що я зробив далі, досі стоїть у мене перед очима і являється мені в страшних нічних мареннях. Але хіба в мене був вибір? Питання стояло руба: вона або я. Вижити міг тільки хтось один.
Я костуром зіштовхував відьму назад у воду. Штурхав і штурхав, поки вона не втратила опору й течія не понесла її далі.
Але то ще був не кінець. А якщо нижче за течією їй-таки вдасться вибратися з води? Тоді вона добереться до дому Кістлявої Ліззі. Я не міг цього допустити. Я знав, що не можна її вбивати, бо колись вона повернеться сильнішою, ніж була. Але я не мав срібного ланцюга і не міг її просто зв’язати. Зараз було важливіше за далеке майбутнє. І хай як складно це було, я знав, що мушу йти далі, поміж дерева, і пильнувати вздовж річки за течією.
Я ступав дуже повільно, зупинявся кожні п’ять-шість кроків і прислухався. Чутно було тільки, як вітер тихо зітхає вгорі між гіллям. Тут було дуже темно, лиш інколи промінчик місячного сяйва пробирався поміж густого листя і довгим срібним списом впинався в землю.
Це сталося за третім разом, як я спинився прислухатися. Без попередження. Без жодного звуку. Я тільки відчув, як рука ковзнула по моєму черевику, і не встиг відскочити — мене щось вхопило за ліву ногу.
Стиснуло з такою силою — от-от зламає. Я глипнув униз і побачив, як із темряви в мене втупилися червоні очі, що палали злим вогнем. Я з переляку наосліп вгатив костуром по невидимій руці.
Але надто пізно. За ногу мене різко смикнули, і я гепнувся об землю, аж дух вибило з легенів. Набагато гірше — костур вилетів мені з рук, і я залишився безборонним.
Мить-другу я лежав на землі, намагаючись віддихатися, поки не відчув, що мене тягне до річки. Почувся плюскіт, і я здогадався: Матінка Малкін збирається видряпатися на берег по моєму тілу. Ноги відьми шумно борсалися у воді, і я розумів: неминуче станеться одне з двох — або вона вибереться на берег, або я опинюся у воді разом із нею.
Я розпачливо намагався вирватися — перекочувався з боку в бік, трусив і копав ногами. Вона трималася міцно, тож я борсався далі, перекотився на живіт, притиснувся обличчям до сирої землі. І тут я побачив свій костур — місячне сяйво виблискувало на грубшому кінцеві. Але він лежав за три чи чотири кроки — не дотягнутися.
Я покотився до нього. Вигинався, звивався пружиною, заривався пальцями в м’яку землю. Матінка Малкін міцно мене тримала, але тільки за одну ногу. Нижче від пояса вона ще лишалася у воді, тож, попри всю її надлюдську силу, не могла мене зупинити і її сіпало у воді слідом за мною.
Нарешті я дотягнувся до костура та щосили штурхнув ним відьму. Але у сяйві місяця побачив страшне — її вільна рука метнулася й перехопила тонший, гостріший край патериці.
Я думав: настав мій кінець. Та на мій подив, Матінка Малкін раптом заверещала. Тіло її заклякло, очі закотилися. Вона довго, протяжно видихнула та завмерла.
Ми дуже довго так і лежали на березі річки — мені здавалося, цілу вічність. Але тільки я жадібно захлипував повітря. Матінка Малкін не ворушилася. А коли нарешті поворухнулася, то не вдихнула, а дуже повільно руки її розтиснулися. Одна відпустила мою ногу, а друга — костур, і тіло Матінки Малкін безвольно з’їхало з берега назад у річку та майже безшумно пішло під воду. Я не знав від чого, але вона померла. У цьому я не сумнівався.
Я дивився, як течія відносить її тіло далі від берега, як там його закручує вир посередині річки. Увесь цей час її освітлював місяць, поки вся вона, з головою, не зникла під товщею води. Її не стало. Вона померла й зникла.
Розділ 10
Бідний Біллі
Я так після того знесилів, що впав на коліна й мене нудило, як ніколи раніше. Тіло скручувало від спазмів, і, навіть коли в шлунку нічого вже не лишилося, мене і далі рвало самою жовчю й трусило від сухих нападів. Усередині все боліло та нило.
Коли нарешті минулося, я помалу підвівся. І то знадобилося ще багато часу, поки в мене вирівнялося дихання й руки перестали тремтіти. Усе, що мені хотілося, — повернутися до Відьмакового дому. Хіба я мало сьогодні зробив?
Але не можна було — дитина ще в Ліззі в домі. Так підказував мені внутрішній голос. Відьма, здатна на вбивство, викрала дитину. І тому в мене не було вибору. Я був тут сам, і якщо не я, то хто допоможе? Довелося іти до дому Кістлявої Ліззі.
Із заходу насувалася буря. Пелехаті темні хмари заковтували зірки. От-от мав пуститися дощ, але я вже спускався до ферми Ліззі з пагорба, а місяць досі світив — повня, велика й кругла, як ніколи на моїй пам’яті.
Місяць світив мені в спину, і моя тінь ішла попереду мене. Я бачив, як вона довшає, і що ближче я підходив до будинку, то більшою вона здавалася. Каптур я накинув на голову, ішов, спираючись на Відьмаковий костур, і тінь була ніби не моя. Вона сунула перед мене, поки не торкнулася дому Кістлявої Ліззі.
Тоді я озирнувся, готовий побачити за спиною Відьмака. Але там його не було. Усього лише гра світла. Тож я продовжив свій шлях, поки не ступив на подвір’я крізь прочинені ворота.
Перед вхідними дверима я на хвилю спинився. А раптом я запізнився й дитину вже вбили? Чи, може, Ліззі нікого не крала і я намарне ризикую собою? У голові в мене роїлося від думок, але — як і на березі річки — моє тіло саме знало, що йому робити. Я не встиг стримати рух — моя ліва
