Буря Мечів - Джордж Мартін

— Цим поцілунком я засвідчую свою любов! — оголосив Джофрі дзвінким голосом. Коли Марджері відлунням повторила ці слова, він пригорнув її й поцілував — цілунком довгим і глибоким. Знову затанцювали веселки навколо вінця верховного септона, коли той урочисто оголосив Джофрі з дому Баратеонів і Ланістерів і Марджері з дому Тайрелів одним тілом, одним серцем, однією душею.

«Ну, нарешті закінчилося. Швиденько вертаймося в клятий замок — мені у вбиральню треба!»

Сер Лорас і сер Мірин у своїх білих лускатих обладунках і білосніжних плащах повели процесію з септу. За ними йшов королевич Томен, розсипаючи перед королем і королевою трояндові пелюстки. За королівським подружжям ішли королева Серсі з лордом Тайрелом, тоді мати нареченої під руку з лордом Тайвіном. За ними дріботіла королева колючок, одну долоню поклавши на руку сера Кевана Ланістера, а другу — на свою ковіньку; позаду неї невідступно тупали її близнята-вартові — на той раз, як вона впаде. Далі йшли сер Гарлан Тайрел зі своєю леді-дружиною, а за ними настала черга й Тиріона з Сансою.

— Міледі,— Тиріон простягнув Сансі руку. Вона покірно взяла її, але, йдучи проходом поряд з дружиною, Тиріон відчував, яка вона напружена. Жодного разу вона й не глянула на чоловіка.

Ще й до дверей не дійшли, а знадвору вже чулися вітальні вигуки. Юрма так любила Марджері, що готова була знову полюбити Джофрі. Дівчина-бо перед тим належала Ренлі, молодому красеню-королевичу, який настільки любив народ, що навіть з могили піднявся, щоб його врятувати. До того ж разом з Марджері прийшов достаток Небосаду — полився з півдня рожевим гостинцем. Здається, дурні геть забули, що саме Мейс Тайрел і відрізав рожевий гостинець перед тим, спричинивши той клятий голод.

Вийшли на свіже осіннє повітря.

— Я вже боявся, нам ніколи звідти вибратися не вдасться,— пожартував Тиріон.

Тут уже Сансі не лишалося нічого, як поглянути на нього.

— Я... так, мілорде. Як ви й кажете,— вона була сумна.— Та церемонія була прегарна.

«А от наша — ні».

— Довга — це точно. Мені давно вже треба в замок — гарненько відлити,— Тиріон потер обрубок носа.— От не вигадав я собі якогось важливого завдання, щоб на цей час виїхати з міста! А Мізинчик — справжній розумник.

Джофрі з Марджері стояли в оточенні королівської варти на верхівці сходів, які виходили на простору мармурову площу. Сер Адам зі своїми золотими плащами стримував натовп, а згори на це доброзичливо поглядала статуя короля Бейлора Благословенного. Тиріон не мав вибору, тож став у загальну чергу, щоб привітати подружжя. Поцілувавши пальчики Марджері, він побажав їй щастя. Добре, що ззаду підпирали інші охочі, тож затримуватися надовго не довелося.

Паланкін стояв на сонці, тож усередині, за запнутими фіранками, було дуже тепло. Коли рушили, Тиріон відкинувся на лікоть, а Санса так і сиділа, втупившись у власні руки. «Вона така сама гарненька, яка і тайрелівська панна». Коси вона мала в осінніх золотисто-каштанових барвах, а очі — темно-сині, як у всіх Таллі. Від горя в неї був зацькований, вразливий вигляд, але так вона здавалася навіть вродливішою. Тиріону кортіло дотягнутися до неї, пробити броню її чемності. Чи тому він заговорив? Чи, може, просто відчував потребу відвернути власну увагу від переповненого сечового міхура?

— Я тут подумав, коли на дорогах знову стане безпечно, можна поїхати в гості в Кичеру Кастерлі...— («Подалі від Джофрі й сестри». Що більше він думав про те, як вчинив Джофрі з «Житіями чотирьох королів», то більше хвилювався. В цьому був певний сигнал, о так).— Я радо покажу тобі Золоту галерею, і Лев’ячу пащу, і Залу звитяжців, де ми з Джеймі гралися хлопчаками. Знизу чути гуркіт — там б’ються хвилі...

Санса повільно підвела голову. Він знав, що вона бачить: крутий звірячий лоб, напівзагоєний обрубок носа, кривий рожевий шрам і різнобарвні очі. Її власні очі були великі й порожні.

— Я поїду, куди схоче лорд-чоловік.

— Я сподівався порадувати вас, міледі.

— Мене радує все, що радує мілорда.

У нього стислися вуста. «Який же ти жалюгідний недоросток! Чи ти гадав, що оті теревені про Левячу пащу змусять її всміхнутися? Чим, крім золота, міг ти колись викликати в жінки усмішку?»

— Ні, дурна була ідея. Тільки Ланістери можуть любити Кичеру.

— Так, мілорде. Як скажете.

Тиріон чув, як простолюд викрикує ім’я короля Джофрі. «За три роки цей жорстокий хлопчисько стане дорослим чоловіком і зможе правити самостійно... і всі карлики, які мають голову на плечах, заберуться далеко-далеко від Королівського Причалу. Може, у Старгород. А може, навіть у вільні міста». Тиріону завжди страшенно хотілося побачити Титана Браавоського. «Може, бодай це порадує Сансу». Він лагідно заговорив про Браавос — і наштовхнувся на стіну гнітючої ввічливості, крижаної і неприступної, як Стіна, якою він колись прогулювався на півночі. Це дуже втомлювало. І тоді, і зараз.

Решту дороги здолали в мовчанні. Тиріон ловив себе на сподіванні, що Санса заговорить — скаже бодай щось, що завгодно, просто одне слово, але вона так і не розтулила рота. Коли паланкін спинився у дворі замку, Тиріон дозволив одному з грумів допомогти їй спуститися.

— Нас очікують на бенкеті за годину, міледі. Я скоро до вас приєднаюся,— і він на негнучких ногах пішов геть. З того кінця двору долинав задиханий сміх Марджері: Джоф знімав її з сідла. «Одного дня хлопець буде високий і дужий, як Джеймі,— подумав Тиріон,— а я так і буду карликом у нього під ногами. А потім одного дня він мене ще й укоротить...»

Відшукавши вбиральню, він полегшено зітхнув, звільняючись від ранкового вина. Бувають моменти, коли відлити майже так само приємно, як переспати з жінкою, і цей був саме з таких. Хотілось би звільнитися він своїх сумнівів і провин так само легко!

Перед покоєм на нього чекав Подрик Пейн.

— Я приготував ваш новий камзол. Не тут. На ліжку. В спальні.

— Я зрозумів — ліжко зазвичай стоїть саме там.

Там буде Санса — вдягатиметься до бенкету. І Шей.

— Вина, Поде.

Тиріон пив, сидячи на підвіконні та спостерігаючи за хаосом унизу на кухні. Сонце ще не торкнулося верху замкового муру, але вже долинали запахи випічки та смаженини. Скоро в тронну залу поллються гості, збуджені від очікування; це буде вечір пісенний і пишний, покликаний не лише поєднати Небосад і Кичеру Кастерлі, а й просурмити на весь світ про їхню владу