Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Він не вмер від ганьби тільки тому, що тієї самої хвилини розчинилися, нарешті, дверцята, і нова хвиля страху позбавила Солля здатності мислити. Всі пасажири були виселені з екіпажа. Крізь чорну завісу, що затуляла його очі, Егерт, лежачи під сидінням, побачив спочатку величезні куті чоботи зі шпорами, потім волосату руку, що впиралася в підлогу й, нарешті, чорну сторчкувату бороду з двома палаючими в ній очима.
— Ха! І точно, ось він, голуб!
У свідомості Егерта знову відбувся провал.
Здається, він навіть не пручався. Його витягли з екіпажа, коні злякано снували мордами, косуючи на величезне дерево, що лежало поперек дороги й перепиняло шлях. Кучеру, в якого запливло та майже повністю закрилось око, зв’язували руки, і він послужливо підставляв їх, жалібно посміхаючись. З багажного відділення летіли вузли й кошики торговця — частина їх, випатрані, наче заячі тушки на базарі, валялася теж тут.
Егерта обшукали — зиском була лише фамільна шпага та позолочені ґудзики на куртці. У писарчука відібрали гаманець, торговець тільки трясся та схлипував, дивлячись, як зламують замки на його пузатих скринях. Дівчину тримали за руки відразу двоє, вона вертіла головою, переводячи погляд з одного на другого, і щось благально повторювала.
Розбійників було п’ятеро чи шестеро — Егерт був не в змозі запам’ятати жодного обличчя. Закінчивши грабіж, вони розіпхали здобич по сідельних сумках і скупчилися навколо диліжанса. Переписувача прив’язали до торговця, візника — до дерева, тільки Егерта не чіпали, але він і не міг втекти — ноги не слухалися.
Зібравшись у кружок, розбійники по черзі сунули руки в чиюсь шапку — Егерт заледве допетрав, що кидають жереб. Чорнобородий задоволено кивнув. Ті двоє, які тримали дівчину, випустили її лікті — чорнобородий по-хазяйськи взяв її за плече й повів до диліжанса.
Егерт бачив її круглі очі й тремтячі губи. Вона йшла, не пручаючись, тільки безупинно повторювала якесь звернене до мучителів благання. Чорнобородий заштовхнув її в екіпаж; решта очікувально розташувалися на траві. Диліжанс гойднувся, заскрипіли, розмірено прогинаючись, ресори, і приглушено скрикнув зсередини тонкий голос.
Розбійники кидали жереб іще й іще. Егерт втратив лік часу, свідомість його роздвоїлася: він раз у раз кидався на розбійників, трощачи їм ребра й ламаючи шиї, а тоді розумів раптом, що все ще сидить на землі, вп’явшись скорченими пальцями в траву, й розмірено розгойдується взад-вперед — вільний… і зі зв’язаними хворобливим, паленіючим жахом руками й ногами…
Потім знову був провал, він втратив пам’ять і здатність міркувати. По обличчі його хльостали гілки — здається, він усе-таки біг, тільки ноги, як у поганому сні, відмовлялися рухатися й підгиналися. Сильніше за біль і страх мучило його в ті хвилини бажання не бути, не народжуватися, бо хто він тепер, світле небо, хто ж він після всього цього і який злочин жахливіший за той, що вже вчинило чудовисько страху, яке оселилося в ньому несамохіть і роздирає його зсередини…
А потім прийшла темрява, і все скінчилося.
* * *Старому пустельникові, який жив у землянці біля струмка, уже доводилося знаходити в лісі людей.
Одного тріскучого зимового ранку він виявив у хащі дівчину років чотирнадцяти: біла й тверда, наче статуя, вона сиділа, притулившись спиною до стовбура, і стискала в руках порожній кошик. Пустельник так і не довідався, хто вона й що привело її назустріч загибелі.
А ще якось він знайшов у лісі дівчину — закривавлену, вкриту синцями, одержиму маренням. Він приніс її до землянки, та на другий день довелося поховати і її.
Третьою знахідкою пустельника став чоловік.
Це був гарний і сильний парубок, він виявився набагато вищим і важчим від самого пустельника, і тому тягти його через ліс було особливо важко. Заледве переводячи подих, старий умив його водою зі струмка — тоді найда застогнав і розплющив очі.
Пустельник зрадів — принаймні цього не доведеться ховати! Він сплеснув руками й схвально замукав — від народження позбавлений можливості розмовляти, він тільки так і вмів виражати свої почуття.
…По поверхні струмка стелилися водяні трави. Темно-зелені верхівки їх намагалися спливти за течією, тягнулись, наче в благанні, але коріння, що вгрузло в темне земляне дно, утримувало їх. Над струмком зависали бабки — важкі, дурні, перламутрові, наче дамські прикраси.
Егерт Солль цілісінькими днями просиджував над водою, дивлячись на сланкі стебла й на бабок. Іноді це видовище урізноманітнювалося — схилившись над темним дзеркалом, він бачив у ньому худого бурлаку зі шрамом на щоці. Рідка рудувата щетина не могла приховати мітки.
Пустельник здавався цілком безпечною істотою, але Егерту знадобився цілий тиждень, щоб навчитися не здригатися при його наближенні. Добросердий старий зробив для гостя постіль із висушеної трави й чесно ділив з ним трапезу — риба, гриби та бозна з чого випечені коржі змінювали один одного у чіткому порядку. Натомість від Егерта вимагалося небагато — зібрати хмизу на другому березі струмка або порубати заздалегідь припасені дрова. Втім, майже відразу стало зрозуміло, що для Солля і це непосильна праця.
Через струмок вів хирлявий місток — три не дуже товстих стовбури, абияк зв’язані мотузками. Сам струмок у цьому місці був Егерту по пояс, а місток майже не виступав над поверхнею води, і все-таки Соллю було страшно довірити хистким колодам вагу свого тіла.
Пустельник звіддалік дивився, як молодий і сильний чоловік безуспішно намагається здолати виниклу перед ним перешкоду. Крок по мосту, від сили два — і ганебна втеча назад. Стягнувши чоботи, Егерт спробував перейти струмочок убрід — і знову відступив, бо від крижаної води зсудомило ноги. Ніхто так ніколи й не довідається, що подумав тоді пустельник, адже він був німим й звик свої думки тримати при собі.
Наступного дня Егерт перебрався-таки
