Борва мечів - Джордж Мартін

— На весіллі їм не місце. Та й учти вже половина минула. І не величай мене лицарем — я добрий північанин, а не якийсь південський жевжик.

— Пані мені наказали знайти управителя або кухаря…

— Замок зачинено. Панство наказано не турбувати. — Десятник трохи подумав. — Та нехай, викидай своє добро отам коло шатрів.

Він показав закольчуженим кулаком.

— Пиво треба закусювати, а старий Фрей якось проживе і без свинячих ніжок. Однак у нього зубів нема. Запитай там Мочара, він тобі скаже, що робити.

Десятник гавкнув наказ, його стражники розкотили вози, щоб пропустити прибулих. Батіг Хорта погнав запряжку до шатрів; нікому, схоже, не було до них діла. Плюхаючи ногами та колесами по калюжах, вони проминули рядки яскравих барвистих наметів, чиї стіни мокрого шовку світилися від жарівниць та світилень усередині, наче чарівні ліхтарі: рожевим, золотим, зеленим сяйвом; смугами, хвилями, клітинами, подобами птахів та звірів, зірками та наріжниками, колесами, мечами та сокирами. Ар’я помітила жовтого намета з шістьма жолудями на запонах — три, потім нижче два, потім ще один. «Князь Рідколіс» — упізнала вона, пригадавши замок Жолуді та лагідну пані, яка сказала їй, що вона гарненька.

Втім, на кожне мерехтливе шовкове шатро припадало два десятки простих полотняних або повстяних, темних і непрозорих. Були там і намети-курені, що вміщували десятків зо чотири піших вояків кожен — але навіть вони здавалися карликами поруч із трьома бенкетними шатрами.

Скидалося, що гості на весіллі пиячать вже кілька годин поспіль. Ар’я чула гучні здравиці та стукіт кухлів, домішані до звичайного табірного гармидеру: іржання коней, гавкання собак, гуркоту возів десь у пітьмі, сміху, лайок, брязкання заліза, торохтіння чогось дерев’яного. Музика щодалі гучнішала, поки вони наближалися до замку, а за нею чувся глибший та похмуріший шум — то річка, стрімкий набухлий Зеленозуб, гарчала, наче лев у своєму лігві.

Ар’я крутилася на всі боки, намагаючись побачити усе одразу, сподіваючись розшукати хоч одного значка з лютововком, хоч одного сіро-білого намета, хоч якесь знайоме обличчя з Зимосічі. Але бачила самих лише чужинців. Вона витріщилася на чолов’ягу, що полегшував міхур у очереті, але то не був Пивотряс. Із якогось намету зі сміхом вискочила напівгола дівчина, але намет був блакитний, а не сірий, як їй спершу здалося, а чоловік, що вискочив слідом за дівчиною, носив на жупані лісового кота, а не вовка. Під деревом четверо лучників накладали навощені стріли на довгі луки, але то не були стрільці її батька. Дорогу їм перетнув маестер, але занадто молодий та стрункий для маестра Лювина. Ар’я зиркнула угору на Близнюки — високі баштові вікна м’яко світилися там, де горіли свічки чи світильні. Крізь запону мряки обидва замки здавалися загадково-зловісними, як у казках Старої Мамки. Але вони не були Зимосіччю.

Найгірша тиснява коїлася у бенкетних шатрах. Широкі запони відкинули та підв’язали мотузками; вояки пропихалися туди й назад з рогами та кухлями у руках, а дехто вже і з табірними дівками. Ар’я зазирнула усередину, коли Хорт правив повз перше шатро з трьох, і побачила кількасот людей на лавах та навколо барил меду, пива і вина. В шатрі не було де поворухнутися, та ніхто, здається, не зважав — принаймні там було тепло та сухо, і мокра задубіла Ар’я навіть позаздрила гостям. Дехто горлав пісень. Коло дверей зсередини аж пашіло теплом, і до дрібного дощику примішувалася пара.

— За князя Едмура та пані Рослін! — почувся чийсь вигук. Усі випили, і тут хтось інший вигукнув знову: — За Молодого Вовка і королеву Джейну!

«Хто така королева Джейна?» — зачудувалася Ар’я. Вона знала єдину королеву — Серсею.

Коло бенкетних шатрів були викопані вогняні ями, вкриті грубими навісами з плетеного гілля та шкур. Навіси не пропускали дощ, якщо він падав просто згори, та від річки дмухав вітер, і вода все одно летіла на багаття, змушуючи вогонь сичати і вихоритися іскрами. Служники повертали над вогнем на рожнах великі шмати м’яса. Від пахощів у Ар’ї потекла слина.

— Може, нам спинитися? — запитала вона Сандора Клегана. — Онде північани у наметі.

Вона упізнала їх по бородах, по обличчях, по кожухах з ведмежих та тюленячих шкур, по ледве розбірливих здравицях та піснях. Тут були карстарківці, умберівці, вояки гірських родів.

— Мабуть, і з Зимосічі хтось є.

Люди її батька, люди Молодого Вовка, лютововки Старків.

— Твій брат напевне у замку, — відказав Сандор. — Твоя мати теж. Хочеш до них чи ні?

— Хочу, — відповіла Ар’я. — Але ж нам наказано до Мочара.

Саме так. Адже десятник звелів їм з’явитися з солониною до Мочара.

— Хай той Мочар запхає собі в сраку гарячу коцюбу. — Клеган ляснув батогом; той свиснув у повітрі, розрізав навпіл вогку мряку і вкусив кінський бік. — Мені потрібен не він, а твій брат.

Кетлін VII

Тулумбаси гупали «гуп-гуп-гуп», і так само гупало їй у голові. З галереї, повної музик, при дальньому кінці трапезної голосили кози, пищали сопілки, вищали скрипки, дуділи роги, веселої пісеньки виводили міхури, але тулумбаси своїм перестуком вели за собою решту інших. Музика відбивалася від покрівлі даху, лунала під кроквами, а гості їли, пили та галасували унизу на лавах за столами. «Вальдер Фрей, певно, глухий, мов пень, якщо зве оце музикою.» Кетлін ковтнула вина з келиха і глянула, як Дзвоник вистрибує під виспів «Алісанни». Принаймні їй здавалося, що то має бути «Алісанна». Хто їх знає, тих музик — може, насправді вони грали «Ведмедя і красну дівку».

Знадвору ще й доти сіяв дощ, але всередині Близнюків стояла тепла задуха. У комині ревів вогонь, у залізних держаках уздовж стін палали та диміли смолоскипи. Але найжаркішим теплом пашіли тіла весільних гостей: вони набилися на лави так тісно, що кожен, хто здіймав кухля у здравиці, мимоволі тицяв сусіді ліктем під ребра.

Навіть панству на почесному помості сиділося тісніше, ніж Кетлін бажала б. Її посадовили між паном Риманом Фреєм та князем Рузом Болтоном, і вона вже досхочу нанюхалася обох. Пан Риман пив так, наче на Вестеросі скоро скінчиться вино, і випрівав тим вином з-під пахв. Ніс підказував Кетлін, що він з голови до ніг облився запашною лимонною водою, але жоден лимон не здатен був забити стільки кислого поту. Запах Руза Болтона був солодший, та від того не приємніший. Він потроху сьорбав трав’яну наливку замість