Борва мечів - Джордж Мартін
Едвин Фрей грубо відштовхнув її убік. Музика потопила усі інші звуки; вона відбивалася від стін так, наче грали самі камені. Робб кинув на Едвина гнівний погляд і рушив загородити йому дорогу… аж раптом заточився, а з боку під пахвою в нього виросла арбалетна стріла. Якщо він навіть і закричав тієї миті, його крик негайно потонув у пісні скрипок, кіз та рогів. Кетлін побачила, як друга стріла простромлює йому ногу, як Робб падає на підлогу. Нагорі, на галереї, половина музик уже тримала в руках самостріли замість лютень та сопілок. Кетлін ринула до сина, і тут їй щось ударило в поперек, а тверда кам’яна підлога стала сторчма і полетіла просто в обличчя.
— Роббе! Синку! — заверещала вона.
Очі її дивилися, як Малоджон Умбер зриває стола з кобильниць, як кидає стільницю на свого короля, як арбалетні стріли, одна-дві-три, з хрускотом устромляються в дошки. Робіна Кремінця оточили Фреї, кинджали у їхніх руках здійнялися та опустилися. Пан Вендел Мандерлі похапцем зіп’явся на ноги, тримаючи ягнячий окіст, мов булаву, але йому до роззявленого рота влетіла стріла, прохромлюючи потилицю. Пан Вендел повільно та статечно упав наперед, збив стола з кобильниць, пустив підлогою розсип кухлів, глеків, таць, мисок, ріпи, буряків. Кістки затанцювали у калюжах вина, недоїдки розкотилися підлогою.
Спину Кетлін пекло вогнем. «Я мушу дістатися його!» Великоджон загилив панові Раймунду Фрею поперек пики баранячим окостом, наче буздуганом, але коли сягнув по пас із мечем, стріла з самостріла кинула його на коліна. «Кіт черлений, кіт у златі — кожен гострі кігті має.» Вона побачила, як Лукаса Чорноліса вбиває ударом меча пан Гостін Фрей. Одному з Вансів, який саме борюкався з паном Гарисом Стогом, підрізав жили ззаду на ногах Чорний Вальдер. «Пазур на черленій лапі чей не гірше убиває.» Стріли звалили з ніг Донела Кляска, Овейна Норея, з півдесятка інших. Молодий лицар Бенфрей ухопив був за руку Дасію Мормонт, але Кетлін побачила, як вона хапає глек вина, розбиває йому обличчя і тікає до дверей. Та не встигла вона добігти, як двері розчахнулися. До палати увірвався пан Риман Фрей, убраний в залізо від шолома до чобіт. За ним у дверях штовхалося з тузінь фреївських стражників, озброєних галябардами.
— Змилуйтеся! — заволала Кетлін, але ревище рогів, стукіт тулумбасів та брязкіт заліза геть задушили її відчайдушне благання.
Пан Риман устромив вістря галябарди у живіт Дасії; тим часом крізь інші двері теж забігали вояки у кольчугах, кошлатих кожухах, зі зброєю в руках. «Північани!» На якусь мить Кетлін здалося, що прийшов порятунок, поки один із них не відтяв Малоджонові голову двома потужними ударами сокири. Надія миттю згасла, наче свічка посеред буревію.
А на своєму різьбленому дубовому престолі сидів і спостерігав криваву бійню хтивими очима князь Переїзду.
За кілька стоп на підлозі лежав кинутий кимось кинджал. Може, він опинився там, коли Малоджон перекинув стола, чи випав з руки котрогось із убитих. Кетлін поповзла до нього. Руки й ноги наливалися холодом, німіли, у роті відчувався смак крові. «Я заріжу Вальдера Фрея» — мовила вона до себе. Дзвоник був ближчий до ножа — ховався під столом — та коли вона схопила зброю, він лише сахнувся і забився глибше. «Я вб’ю старого тхора — аби наостанок вистачило сил.»
А тоді стільниця, яку жбурнув на Робба Малоджон, заворушилася, і її син поволі зіп’явся на коліна. У боці в нього стирчала стріла, у нозі — друга, у грудях — третя. Князь Вальдер підняв правицю, і музика припинилася, за винятком одного тулумбаса. Кетлін почула брязкіт та галас віддаленої битви, а ближче — несамовите виття вовка. «Сірий Вітер!» — упізнала вона.
— Хе-хе-хе, — гидким смішком привітав Робба князь Вальдер, — осьо повстає наш Король-на-Півночі. Здається, ваша милосте, ми побили трохи ваших людей. Та я, мабуть, вибачуся перед вами, і вони знову будуть живі та здорові, хе-хе.
Кетлін ухопила повну жменю довгого сивого волосся Дзвоника Фрея та витягла його зі схованки.
— Князю Вальдере! — закричала вона. — КНЯЗЮ ВАЛЬДЕРЕ!
Тулумбас відбивав повільний, лункий, статечний лад: «бум, дудум, бум, дудум».
— Годі! — захлиналася власними словами Кетлін. — Кажу вам — годі! Ви відплатили зрадою за зраду. Покладемо цьому край!
Вона притиснула кинджала до Дзвоникового горла, і до неї повернулися спогади про опочивальню непритомного Брана, про гостре залізо коло її власної горлянки. «Бум, дудум, бум, дудум.»
— Благаю вас! Це ж мій син. Мій перший син… і мій останній. Відпустіть його. Подаруйте йому життя, і я присягаюся, що ми про все забудемо… про все скоєне вами тут. Присягаюся старими богами і новими, що ми… ми не чинитимемо помсти…
Князь Вальдер витріщився на неї, ніби не вірячи своїм вухам.
— Лише йолоп повірить вашій маячні. Ви вважаєте мене за йолопа, ласкава пані?
— Я вважаю вас за батька ваших дітей. Заберіть мене у полон, у заручники… заберіть Едмура, якщо він досі живий. Але відпустіть Робба!
— Ні. — Голос Робба перетворився на ледве чутний шепіт. — Матінко, ні…
— Так! Підводься, Роббе. Підводься та йди звідси, благаю тебе. Рятуй себе… як не заради мене, то заради Джейни…
— Джейни? — Робб ухопився за край столу і з силою випростався. — Матінко… Сірий Вітер…
— Ходи до нього. Негайно! Роббе… забирайся з палати!
Князь Вальдер пирхнув презирливо.
— Хто б це його звідси пустив? З якого дива?
Кетлін міцніше притиснула лезо до горлянки Дзвоника. Недоумок викотив на неї очі у німому благанні. У ніс їй вдарив гидкий сморід, але вона звернула на нього не більше уваги, ніж на невпинне «бум-дудум» останнього тулумбаса. Пан Риман та Чорний Вальдер потроху обходили її зі спини, та Кетлін було байдуже. Хай роблять, що хочуть: беруть у полон, ґвалтують, ріжуть. Вона вже не зважала. Вона зажилася на цьому світі, а там її чекав Нед. Єдиний, за кого вона боялася, був Робб.
— Присягаюся честю дому Таллі, — мовила вона до князя Вальдера, — присягаюся честю дому Старк, я зміняю життя вашого хлопця на життя Робба. Сина за сина.
Руки її так трусилися, що в Дзвоника на короні зателенькали дзвіночки.
«Бум-дудум» — говорив тулумбас,
