Борва мечів - Джордж Мартін

Його беззубі вуста жували, прицмокували, хапали повітря.

— Гратиме музика, багато солодкої музики, вино литиметься рікою, хе-хе, ой, потече червона річенька, і ми залагодимо усі образи. А зараз ви стомилися, змокли під дощем, та й підлогу мені заляпали. Ходіть до вогню, до гарячого вина з прянощами, до жарких купелей. Лотаре, супроводь-но гостей до їхніх покоїв.

— Мені треба перевести військо через річку, мосьпане, — мовив Робб.

— Та не заблукають! — вигукнув князь Вальдер. — Вони ж тут один раз переходили, хіба ні? Коли ви йшли з півночі на південь. Ви хотіли, щоб я вас пустив, і я вас пустив, а ви мені тоді наобіцяли зо три мішки… хе-хе, та гаразд, як хочте. Переводьте хоч кожного за руку, мені байдуже.

— Пане князю! — поспіхом згадала Кетлін. — Якби ж нам трохи попоїсти з дороги. Ми подолали багато верст під дощем.

Вальдер Фрей пожував, прицмокнув.

— Попоїсти, хе-хе. Паляницю, трошки сиру, кільце ковбаски, еге ж?

— І вина, щоб запити, — додав Робб. — І солі до хліба.

— Хліба та солі. Хе-хе. Гаразд, гаразд, нехай буде так.

Старий плеснув долонями, до палати заспішили стольні слуги з глечиками вина, тарелями хліба, сиру та масла. Князь Вальдер сам теж узяв келих вина, високо здійняв його плямистою рукою.

— Гості мої! — звернувся він. — Почесні, шановані гості! Вітаю вас під своїм дахом та ласкаво прошу до свого столу!

— Дякуємо за гостинність, пане князю, — відповів Робб, а за ним луною подякували Великоджон, пан Марк Дудар та решта інших. Усі випили вина, з’їли трохи хліба з маслом. Кетлін ковтнула з келиха, відщипнула скоринку хліба і відчула себе трохи певніше. «Тепер нам ніщо не загрожує» — подумала вона.

Знаючи занозистий норов старого, вона б не здивувалася, якби покої усім наготували холодні й незручні. Але скидалося, що Фреї нічого не пошкодували ані для гостей, ані для святкування. Опочивальня для молодих була велика, розкішно прикрашена, з ліжком під периною, зі стовпчиками у подобі замкових башт. Господарі виявили чемність, прикрасивши ліжко черлено-лазуровими запонами у кольорах Таллі. Дерев’яну підлогу вкривали напахчені килими, високі вікна відчинялися на південь. Опочивальня Кетлін була менша, проте так само вишукано прикрашена і зручно влаштована, з жарким вогнем у комині. Ламаний Лотар запевнив, що Робб матиме розкішні покої на кілька кімнат, як личить королю.

— Якщо вам чогось бракуватиме, скажіть мені або одному зі стражників, — мовив він, уклонився і пішов, важко кульгаючи на звивистих сходах.

— Треба поставити власну сторожу, — мовила Кетлін до брата. Їй спатиметься краще, коли за дверима стоятимуть воїни Старків і Таллі.

Вітання з князем Вальдером виявилося не таке болісне, як вона боялася, та все ж Кетлін рада була нарешті його здихатися. «Ще кілька днів, і Робб вирушить на битву, а я — до зручного полону в Морестражі.» Вона не сумнівалася, що в домівці князя Язона матиме усі вигоди та розкоші. Але майбутнє сидіння в чужому замку її все одно гнітило.

Кетлін чула знизу іржання та стукіт копит: то довга валка озброєної кінноти долала міст від замку до замку. Камені мосту гуркотіли під колесами важко накладених возів. Кетлін пішла до вікна і визирнула; більша частина війська Робба вже виходила зі східного замку.

— Здається, дощ потроху стишується.

— Еге ж. Як ми вже під дахом, то ось тобі раз. — Едмур стояв коло комина, купаючись у теплі. — Що скажеш про Рослін?

«Надто мала та тендітна. Важко буде народжувати.» Але братові, здається, юна Рослін припала до смаку, тому Кетлін сказала:

— Мила дівчина.

— Гадаю, я їй сподобався. Але чого вона рюмсала?

— Коли юна діва виходить заміж, сліз не уникнути.

На ранок свого весілля Ліза наплакала цілі ставки, хоча до тієї миті, коли Джон Арин накинув їй на плечі вершково-блакитну кирею, вже примудрилася висушити очі та сяяти з утіхи.

— Вона гарніша, ніж я смів сподіватися. — Едмур здійняв руку, не даючи їй сказати. — Та знаю я, що наразі є важливіші речі! Збавте мене од проповідей, шановна септо. Хай так… але ти бачила інших фреївських дівок? Приміром, оту, яку смикало? Що в неї за трясця така, га? В близнючок обличчя пориті ямами та порослі горами незгірш Петира Пуздрі. Коли я побачив отой виводок, то не сумнівався, що Рослін буде лиса, одноока, з розумом Дзвоника і норовом Чорного Вальдера. Та вона, схоже, не лише гарненька, а ще й покірна.

Обличчям Едмура гуляв сумнів.

— Але навіщо старому тхору було відмовляти мені у виборі? Хіба не затим, щоб віддати за дружину якесь одоробло?

— Твоя хіть до гарненьких дівчат добре усім відома, — нагадала Кетлін. — Може, князь Вальдер справді хоче, щоб ти був щасливий з молодою дружиною.

«А найвірогідніше — не хоче, щоб ти раптом закомизився і знову порушив його задуми.»

— Може, Рослін — справді улюблениця старого. Князь на Водоплині — то така пара, якої не можуть сподіватися інші дочки.

— Правда твоя. — Та все ж її брат досі вагався. — А чи можливо, що вона неплідна?

— Князь Вальдер хоче, щоб його онук успадкував Водоплин. Навіщо йому давати тобі неплідну дружину?

— Аби позбавитися дочки, яку ніхто не хоче брати.

— Який йому з того зиск? Вальдер Фрей — занозистий, але не дурний.

— І все ж… таке можливе?

— Можливе, — неохоче погодилася Кетлін. — Є хвороби, які позбавляють маленьких дівчаток плідності. Але нема підстав гадати, що панна Рослін на таку хворіла.

Кетлін роззирнулася опочивальнею.

— Правду кажучи, Фреї виявилися гостинніші, ніж я чекала.

Едмур зареготав.

— Ну позловтішався трохи, докинув колючок — від Фрея це можна вважати за вишукану чемність. Я вже гадав, що старий тхір насцить нам у вино і примусить хвалити смак.

Від його жарту Кетлін раптом стало незатишно.

— Пробач мені, брате. Хочу перевдягнути мокрий одяг.

— Як забажаєш. — Едмур позіхнув. — А я, мабуть, годинку подрімаю.

Кетлін пішла до власного покою. Туди вже доправили скриню з одягом, узятим нею з Водоплину, і поставили у ногах ліжка. Роздягнувшись і розвішавши мокрий одяг коло вогню, вона вдягла теплу вовняну сукню в черлено-лазурових кольорах Таллі, вимила