Борва мечів - Джордж Мартін

— Ваша милосте! — закликав князь Вальдер до Робба. — Септон проказав молитву, ми почули урочисті слова, князь Едмур загорнув моє серденько у кирею з рибками, але від того ці двоє ще не стали чоловіком та дружиною. Коли є меч, то до нього треба піхви, хе-хе. За столом попосиділи гарненько, то час уже й на ліжечко лягати. Що на це скаже мій зацний володар? Покладемо молодих на постіль?

Зо два десятки синів та онуків Вальдера Фрея знову заходилися гатити кухлями і горлати:

— На постіль! На постіль! На постіль молодих!

Рослін зблідла з лиця. Кетлін запитала себе, що найбільше лякає молоду дружину: втрата цноти чи сам звичай постілювання. Авжеж, маючи стільки братів та сестер, вона мусила познайомитися з ним раніше — але ж коли тебе саму вкладають на постіль, то зовсім інша справа. У весільну ніч самої Кетлін Джорі Касель у гарячковому поспіху розірвав їй сукню, а п’яний Десмонд Грел без упину вибачався за кожен сороміцький жарт, негайно вигадуючи наступний. Коли князь Турстан уздрів її голою, то загорлав до Неда, що такі гарні цицьки змушують його жаліти про своє власне одруження. «Бідолаха» — подумала вона, згадавши про князя — адже той пішов з Недом на південь і не повернувся. Кетлін спитала себе, скільки з гостей нинішнього вечора не доживуть до кінця року. «Боюся, чи не забагато.»

Робб підняв правицю догори.

— Якщо ви, князю Вальдере, вважаєте, що слушна година вже настала, то кажу і я: вкладемо молодих на постіль їм на щастя, а нам на втіху!

Його заклик зустріло схвальне оглушливе ревище. Нагорі музики знову взялися до кіз, рогів та скрипок і заграли «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король». Дзвоник перестрибував з ноги на ногу, теленькаючи власною короною.

— Чула, хлопці з Водоплину в штанях мають пструга! — зухвало загорлала Аликс Фрей. — Сковорідки він боїться — висне недолуго!

На це пан Марк Дудар кинув у відповідь:

— Чув я, фреївські дівчата по дві брами мають! Сю до шлюбу бережуть, в тую всіх пускають!

Та Аликс негайно знайшлася:

— Ми обидві бережемо для свойого пана! Маєш ти на наші брами чахлого тарана!

Навкруги загримів регіт. Потім Патрек Малістер видерся на стіл і проголосив здравицю за Едмурову однооку рибу.

— Хай живе міцна та довга щука з Водоплину! — вигукнув він.

— Хай він тим вугром вертливим спершу зробить сина! — заволала Вгодована Вальда Болтон з боку Кетлін.

А тоді знову залунав на всі голоси заклик:

— На постіль! На постіль молодих!

Гості з’юрмилися коло помосту — найп’яніші, як завше, лізли наперед. Чоловіки та хлопці оточили Рослін, підняли її у повітря та понесли; діви та матері, що зібралися у палаті, підсмикнули Едмура на ноги й почали шарпати йому одяг. Він реготав, кидав солоні жарти, але Кетлін його не чула за надто гучною музикою. Проте Великоджона вона розчула добре.

— Дайте-но мені цю крихітку! — ревів він, розштовхуючи інших та закидаючи Рослін на одне плече. — Тю, дрібнота, а не дружина! Де на ній м’ясо?!

Кетлін відчула жаль до дівчини. Зазвичай молоді дружини намагалися гідно відповісти на сороміцькі закиди або хоч прикинутися, що поділяють загальні веселощі. Рослін, навпаки, аж заціпеніла від жаху і вчепилася у Великоджона так, наче боялася, що той її кудись викине. «Ще й плаче» — подумала Кетлін, поки дивилася, як пан Марк Дудар стягує один з черевичків молодої. — «Хоч би Едмур був ніжний з бідною дитиною.» Хвацька, бадьора пісня лунала з галереї; королева там саме знімала юпку, а король — сорочку.

Кетлін знала, що за звичаєм мусить приєднатися до натовпу жіноцтва, яке обступило її брата. Але розуміла, що радше зіпсує їм веселощі, бо охоти до сороміцьких витівок не відчувала. Едмур напевне пробачить її відсутність — адже веселіше роздягатися та лізти у постіль з допомогою двох десятків пустотливих фреївських дівчат, ніж на очах похмурої, прибитої горем сестри.

Молодого та молоду виносили з палати, а за ними тягнувся слід скинутої одежі. Кетлін помітила, що Робб теж лишився у трапезній. Вальдер Фрей у своїй прискіпливості міг завважити і це за образу своїй дочці. «Робб мусить взяти участь у постілюванні. Та як я йому скажу?» Вона напружено міркувала, як викрутитися, аж тут побачила, що й інші теж лишаються. Петир Пуздря та пан Вален Фрей спали собі, поклавши голови на стіл. Мерет Фрей наливав собі нового келиха вина, Дзвоник блукав між лавами, цуплячи недоїдки з тарілок тих, хто пішов. Пан Вендел Мандерлі завзято допався до ягнячої ніжки. І звісно, князь Вальдер був надто слабкий, щоб залишити своє місце без допомоги рідних. «Але ж Робба він напевне хотів бачити коло своєї доньки.» Кетлін майже вчувався голос старого: він питав, чому це його милість король не бажає побачити юну наречену голою. Тулумбаси стукотіли і стукотіли, гримали та гупали.

Єдина жінка, окрім Кетлін, що залишилася у палаті, була Дасія Мормонт. Вона ступила за спину Едвинові Фрею, легенько торкнулася його плеча і мовила щось на вухо. Але Едвин рвучко сахнувся від неї з незрозумілою люттю.

— Ні! — вигукнув він занадто гучно. — Годі вже, натанцювався!

Дасія зблідла з лиця і відвернулася. Кетлін повільно підвелася на ноги. «Що це між ними сталося?» Сумнів та острах ухопив її за серце крижаною рукою, байдужа втома відлетіла геть. «То пусте» — вмовляла вона себе, — «ти побачила чугайстра у купі гілля. Ти стара і дурна, втрачаєш розум від суму та страху.»

Але щось таки напевне відбилося на її обличчі, бо навіть пан Вендел Мандерлі помітив і запитав, тримаючи в руці ягнячу ніжку:

— Що трапилося, ласкава пані?

Замість відповісти, Кетлін рушила за Едвином Фреєм. Музики на галереї нарешті роздягнули короля та королеву до того, в чому їх мати народила, і не дозволяючи собі ані хвилини спочинку, одразу почали грати вельми відмінну пісню. Слів не було, але Кетлін миттєво упізнала «Рине дощ у Кастамирі». Едвин поспішав до дверей, і Кетлін поспішила за ним хуткіше, у лад з музикою. За шість швидких кроків вона його наздогнала. «На престолі вранці-рано… не скорюсь тобі я, пане…» Кетлін ухопила Едвина за плече, аби розвернути до