Борва мечів - Джордж Мартін

Чорний дубовий престол князя Вальдера стояв порожній, коли вона увійшла до трапезної палати, але декілька з його синів сиділи та пили вино коло вогню. Побачивши її, Ламаний Лотар незграбно підвівся.

— Пані Кетлін! А я гадав, ви лягли відпочити. Чим можу прислужитися?

— Це ваші брати? — запитала вона.

— Брати, зведені брати, брати у шлюбі, небожі. З Раймундом у нас спільна мати. Князь Люціас Виплиг — чоловік моєї зведеної сестри Литени, а пан Дамон — їхній син. Мого зведеного брата, пана Гостіна, ви вже, мабуть, знаєте. А осьо пан Леслин Стіг із синами, паном Гарисом та паном Донелом.

— Вітаю, панове, і рада знайомству. А чи є тут пан Первин? Ми з ним їздили до Штормоламу і назад, куди Робб надсилав мене на перемови з князем Ренлі. Я так сподівалася побачити його знову.

— Первина в замку немає, — відповів Ламаний Лотар. — Я перекажу йому ваші вітання. Певно, він дуже пошкодує, що не зустрів вас тут.

— Але ж до весілля панни Рослін він повернеться?

— Сподівався повернутися, — відказав Ламаний Лотар, — проте з цим дощем… ви ж бачили, мосьпані, як розлилися річки.

— Бачила на власні очі, — кивнула Кетлін. — А чи не будете ласкаві допомогти мені знайти вашого маестра?

— Ви нездорові, ясна пані? — запитав пан Гостін, могутній чоловік з міцною кутастою щелепою.

— Жіночі негаразди. Не турбуйтеся, добрий пане.

Лотар люб’язно супроводив її з палати угору сходами і накритним мостом до інших сходів.

— Ви знайдете маестра Бренета у башті нагорі, ласкава пані.

Кетлін вже не здивувалася б, якби і маестер виявився ще одним сином Вальдера Фрея. Проте маестер Бренет на господаря замку зовні схожий не був, ба навпаки — дебелий, товстий чолов’яга мав лисину на всю голову, два підборіддя і не надто ошатні плями крукового посліду на рукавах ряси. Але гостю він зустрів привітно і чемно; коли ж вона розповіла про Едмурові сумніви щодо плідності панни Рослін, то доброзичливо засміявся.

— Вашому вельможному братові, пані Кетлін, нема чого боятися. Так, вона дівчинка невеличка, і у стегнах вузькувата. Проте її мати, пані Бетанія, була така сама, і все ж дарувала князеві Вальдеру по дитині щороку.

— Скільки з них не померло змалку? — запитала Кетлін без манівців.

— П’ятеро. — Маестер почав рахувати на товстих, мов ковбаси, пальцях. — Двоє лицарів, пан Первин і пан Бенфрей. Маестер Віламен, що торік склав обітниці й зараз служить князеві Ловичу в Долині. Оливар, колишній зброєносець вашого сина. І нарешті, наймолодша — панна Рослін. Четверо хлопчиків проти однієї дівчинки. Князь Едмур матиме стільки синів, що не знатиме, куди подіти.

— Його це потішить, я певна.

Отже, дівчинка і обличчям гарненька, і дітками буде плідна. «Хоч Едмурові полегшення.» Скільки вона могла судити, брат не мав приводу скаржитися на старого князя Вальдера.

Залишивши маестра, Кетлін не повернулася до власного покою; натомість вона пішла до Роббового. Там, окрім сина, знайшлися Робін Кремінець, пан Вендел Мандерлі, Великоджон зі своїм сином, якого за звичкою досі звали Малоджоном, хоча він уже починав вивищуватися над батьком. Усі були мокрі, аж парували. Ще мокріший від них чоловік стояв коло вогню у світло-рожевій киреї, облямованій білим хутром.

— Князю Болтоне! — привіталася вона.

— Пані Кетлін, — відповів він ледве чутним голосом, — яка світла радість знову бачити вас, хай у часи турбот і негараздів.

— Дякую за добрість.

Кетлін відчувала, що у кімнаті панує пригнічений настрій. Навіть Великоджон був якийсь похнюплений. Вона окинула поглядом похмурі обличчя і спитала:

— Що трапилося?

— Ланістерівці на Тризубі, — болісно зіщулився пан Вендел. — Мого брата знову захопили у полон.

— До того ж князь Болтон приніс нам нові звістки про Зимосіч, — додав Робб. — Пан Родрік — не єдина вірна душа, що відлетіла до богів. Убито також Клея Кервина та Леобальда Толгарта.

— Клей Кервин був зовсім іще хлопчик, — сумно проказала Кетлін. — Невже це правда? Стільки людей загинуло, і Зимосічі більше немає?

Бліді очі Болтона зустрілися з її власними.

— Залізняки спалили і замок, і зимівник при ньому. Декого з ваших людей відвів до Жахокрому мій син Рамзай.

— Вашого байстрюка звинувачували у жахливих злочинах! — рвучко скинулася Кетлін. — У вбивстві, зґвалтуванні, ба навіть гірше!

— О так, — погодився Руз Болтон. — Його кров зіпсовано, цього я не можу заперечити. Але вояк він вправний, хитрий та безстрашний. Коли залізняки вбили пана Родріка, а скоро після нього і Леобальда Толгарта, саме Рамзаєві випало очолити битву. Він присягається, що не вкладе меча до піхов, поки хоч один Грейджоїв посіпака лишається на півночі. Можливо, його служба бодай якоюсь дрібною мірою спокутує ті гріхи, до яких його спонукала байстрюцька кров.

Князь здвигнув плечима.

— А може, й ні. Про те важити та судити його милості королю, коли скінчиться війна. Я ж до того часу сподіваюся мати законного сина від пані Вальди.

«Яке холодне серце» — подумала Кетлін вже не вперше.

— Чи згадував Рамзай про Теона Грейджоя? — вимогливо запитав Робб. — Його вбито, чи він утік?

Руз Болтон дістав із гамана при поясі нерівний клаптик шкіри.

— Мій син надіслав у своєму листі оце.

Пан Вендел відвернув своє кругле опасисте обличчя. Робін Кремінець та Малоджон Умбер перекинулися поглядами, а Великоджон пирхнув, наче бик.

— Це що таке… людська шкіра? — запитав Робб.

— Шкіра з мізинця лівиці Теона Грейджоя. Зізнаюся, мій син — жорстока, безжальна душа. І все ж… що таке клаптик шкіри проти життя двох юних принців? Ви їхня мати, ласкава пані. Чи можу я запропонувати вам оцей… невеличкий знак помсти?

Якась частина Кетлін прагнула схопити зловісну здобич і притиснути до серця, та вона присилувала себе стриматися.

— Приберіть, благаю вас. Приберіть з моїх очей.

— Білування Теона не поверне мені братів, — мовив Робб. — Я хочу його голову, а не шкіру.

— Він єдиний живий син Балона Грейджоя, — м’яко нагадав князь Болтон, наче вони без нього забули. — А тепер ще й законний король Залізних островів. Полонений король — дуже цінний заручник.

— Заручник?! — аж визвірилася Кетлін. «Адже заручника можна виміняти!» — Сподіваюся, князю Болтоне, ви не хочете сказати,