Буря Мечів - Джордж Мартін

— Дайте мені іншого листа,— кинув Давос різко.— Цей занадто...

— ...важкий? — підказав Пілос.

«Бо холод гряде,— шепотіла Мелісандра,— і ніч без кінця».

— Тривожний,— мовив Давос.— Занадто... тривожний. Іншого листа, будь ласка.

Джон

Прокинулися в диму: горіла Кротівка.

Джон Сноу стояв нагорі Королівської вежі, спираючись на підбиту м’яким милицю, яку дав йому мейстер Еймон, і спостерігаючи, як здіймається сірий стовп. Оскільки Джон утік, Стир не міг уже сподіватися заскочити Чорний замок зненацька, та все одно навіщо було так відкрито сповіщати про своє наближення? «Може, ви нас усіх і повбиваєте,— подумав Джон,— та принаймні вам не вдасться нас вирізати просто в ліжках. Бодай цього я домігся».

Нога й досі горіла, коли він наступав на неї. Зранку тільки з Клайдасовою допомогою він зміг одягнути свіжовипраний чорний однострій і зашнурувати чоботи, й заки закінчив, Джонові понад усе кортіло втопити біль у маковому молочці. Але він обмежився півкухлем сновійного вина, жуйкою з вербової кори й милицею. На Верем’янському кряжі горів сигнальний вогонь, тож Нічна варта потребувала кожного свого вояка.

— Я теж можу воювати,— наполіг Джон, коли його спробували зупинити.

— У тебе вже нога загоїлася, хочеш сказати? — пирхнув Ной.— Не проти, якщо я її для перевірки копну?

— Ліпше не треба. Згинається вона ще погано, але я і рухатися можу, а вже битися стоячи — в разі потреби — так точно.

— Мені, звісно, потрібен кожен, хто знає, яким кінцем встромляти списа в дикуна.

— Гострим кінцем.

Колись, пригадав Джон, щось таке він сказав своїй меншій сестричці.

Ной потер щетину на підборідді.

— Може, і справді впораєшся. Поставимо тебе на вежі з луком, та якщо до біса гримнешся додолу, потім плачучи не біжи до мене.

Видно було, як в’ється на південь королівський гостинець, серед поруділих ланів і через вітряні гори. Ще до вечора на цьому гостинці з’явиться магнар, а за ним — тенійці з сокирами та списами в руках, з окутими бронзою шкіряними щитами за спиною. Григ Цап, Кворт, Чиряк теж підтягнуться. Й Ігритта. Дикуни Джонові ніколи друзями не були, не дозволив він їм друзями стати, але ж вона...

Від болю сіпнулася нога — в тому місці, де м’ясо і м’яз на стегні прошила її стріла. Очі старого він також пам’ятав, і чорну кров, яка хлянула з його горла під гуркіт грому над головою. Та найкраще він пам’ятав грот, і голу Ігритту в світлі смолоскипа, і смак її вуст, які розтулилися назустріч його вустам. «Ігритто, не лізь сюди. Їдь на південь, чинитимеш там нальоти, або сховайся в одній з тих круглих веж, які тобі так сподобалися. Бо тут нічого ти не знайдеш, окрім смерті».

На тому боці двору один зі стрільців на даху старих Кремінних касарень, розшнурувавши штани, вирішив відлити крізь амбразуру. «Маллі»,— упізнав Джон сальну жовтогарячу чуприну. На інших дахах і вежах теж виднілися чоловіки в чорних плащах, от тільки дев’ять з десятьох були насправді солом’яні. «Чатові опудала»,— називав їх Донал Ной. «Тільки ми самі опудилися дай боже!» — подумав Джон.

Хай як їх називай, а ідею з солом’яними солдатами подав мейстер Еймон. На складах було більше бриджів, шкірянок і сорочок, ніж людей, тож чому б не набити їх соломою, не накинути їм на плечі плащі й не порозставляти їх на чатах? Ной помістив їх на всіх вежах і в половині вікон. У деяких були в руках навіть списи або луки попід пахвами. Надія була на те, що тенійці, побачивши їх здалеку, вирішать: Чорний замок надто добре захищений, щоб на нього нападати.

З Джоном дах Королівської вежі ділили шестеро опудал і двоє справжніх, живих братів. Глухенький Дик Фолард сидів у амбразурі, методично начищаючи й наоліюючи механізм свого арбалету, щоб колесо рухалося гладко, а старгородський хлопець нервово оббігав парапети, поправляючи одяг на солом’яних солдатах. «Може, він думає, якщо їх правильно поставити, вони битимуться краще. А може, це очікування грає в нього на нервах, як у мене».

Хлопець заявляв, що йому вісімнадцять, тобто він старший за Джона, та насправді він був зелений, як травка влітку. Прозивали його Шовк — попри те, що вдягався він у вовну, кольчугу й дублену шкіру Нічної варти; це ім’я він отримав за назвою борделю, в якому народився і зріс. Гарненький був, як дівчинка: темні очі, м’яка шкіра, кучері кольору воронячого крила. Однак за півроку в Чорному замку руки в нього зміцніли, та й Ной казав, що він має хист до арбалета. Проте чи стане в нього мужності стрітися віч-на-віч з тим, що на них очікує...

Джон на милиці пострибав через дах. Королівська вежа в замку була не найвища: цю честь поки що утримувала висока, струнка, потріскана Сулиця, про яку Отел Ярвик казав, що вона завалитися може з дня на день. Королівська вежа, щоправда, не набагато міцніша; от Вартова вежа біля королівського гостинця — міцніший горішок. Але й ця доволі висока, доволі міцна, розташована близько до Стіни — з неї добре видно браму й підніжжя дерев’яних сходів.

Вперше побачивши Чорний замок на власні очі, Джон не міг зрозуміти, який це дурень міг збудувати замок — і не оточити його мурами. Як його обороняти?

«А ніяк,— сказав йому дядько.— В тому-то й справа. Нічна варта дає обітницю не втручатися в суперечки держави. Хоча за ці століття були такі лорди-командувачі — горді, але немудрі,— які забували свої обітниці та своїми амбіціями мало не доводили нас до руїни. Лорд-командувач Ран сель Гайтавер намагався передати керівництво Вартою у спадок своєму сину-байстрюкові. Лорд-командувач Родрик Флінт вирішив стати королем-за-Стіною. Тристан Мад, Божевільний Марк Ранкенфел, Робін Гіл... а ти знаєш, що шістсот років тому командувачі Снігової брами й Ночефорту затіяли один з одним війну? І коли лорд-командувач спробував їх зупинити, вони, об’єднавши сили, вбили його? Старку з Вічнозиму довелося докласти руку до вирішення конфлікту... а їм — накласти головами. Йому це вдалося легко: кріпості-бо їхні неможливо було обороняти. До Джіора Мормонта в Нічній варті було дев’ятсот дев’яносто шість лордів-командувачів, людей здебільшого мужніх і чесних... та були серед них і боягузи, і тирани, і божевільні. Ми досі існуємо, бо лорди й королі Сімох Королівств добре