Буря Мечів - Джордж Мартін

«Нагодувати... востаннє?»

— Подякуйте йому від нас, Оуене.

Дик Фолард був глухий як пень, але нюх мав гострий.

Миттю застромив руку в кошик і витягнув одну булочку — вони були ще теплі, з печі. Був там і горщик масла, тож Дик своїм кинджалом намастив собі булочку.

— Родзинки,— радісно оголосив він.— І горіхи!

Говорив він нерозбірливо, та коли призвичаїтися, можна було все зрозуміти.

— Мою теж можете взяти,— мовив Шовк.— Я не голодний.

— Їж,— звелів йому Джон.— Не відомо, коли ще можливість випаде.

Він і собі взяв булочку. Горішки були кедрові, а родзинки перемішані з сушеними яблуками.

— Прийдуть сьогодні дикуни, лорде Сноу? — запитав Оуен.

— Самі побачите,— озвався Джон.— Дослухайтеся до ріжків.

— Два сигнали. Два сигнали — дикуни.

Оуен був високий, білявий і приязний, невтомний працівник і на диво вправний, коли йшлося про столярство й ремонт катапульт тощо, але, як він усім раденько розповідав, мама в дитинстві його просто на голову впустила й половина мізків у нього витекла через вухо.

— Ви пам’ятаєте, куди йти? — спитав його Джон.

— Мені на сходи, Донал Ной сказав. Піднімаюся на третій марш і стріляю з арбалета вниз по дикунах, якщо спробують перелізти барикаду. Третій марш: один, два, три,— він покивав головою.— Якщо дикуни нападуть, король же прийде і врятує нас, правда? Він-бо могутній воїн, король Роберт. Він точно прийде. Мейстер Еймон до нього птаха вислав.

Не було сенсу пояснювати йому, що Роберт Баратеон уже неживий. Він усе одно забуде, як забуває повсякчас.

— Мейстер Еймон вислав до нього птаха,— погодився Джон. Оуен, здається, втішився.

Мейстер Еймон чимало птахів вислав... і не до одного короля, а до чотирьох. «Дикуни під брамою,— писалося в листах.— Королівство в небезпеці. Пришліть у Чорний замок допомогу — скільки зможете». Круки полетіли навіть у Старгород і Цитадель, а ще в замки до півсотні можних лордів. Найбільше сподівань було на лордів-північан, тож до них Еймон вислав по два птаха. До Амберів і Болтонів, у замок Сервинів і в Торенів Квадрат, у Картвердь і Пущанський Насип, у Старозамчя, Удовину Сторожу, Білу Гавань, Кургантон і Рівчаки, в гірські укріплення Лідлів, Берлі, Норі, Гарклі й Вулів понесли заклики чорні птахи. «Дикуни під брамою. Північ у небезпеці. Приходьте з усією потугою».

Ну, у круків є крила, а от у лордів і королів немає. Навіть якщо допомога і йде, сьогодні вона ще точно не з’явиться.

Коли ранок перейшов у пообіддя, дим над Кротівкою розвіявся, і на півдні небо знов проясніло. «Безхмарно,— подумав Джон.— Це добре». Бо сніг або дощ — це був би вирок.

Клайдас із мейстром Еймоном поїхали в кліті на Стіну, в безпечне місце, і з ними більшість жінок із Кротівки. Чоловіки ж у чорних плащах тривожно міряли кроками дахи веж і перекрикувалися через двір. Септон Селадор на барикаді читав для присутніх молитву, благаючи Воїна дати їм сили. Глухенький Дик Фолард, скрутившись калачиком, накрився плащем і заснув. Шовк уже сотню льє колами намотав уздовж зубчастої стіни. Плакала Стіна, холодним синім небом повзло сонце. Ближче до вечора Оуен Одоробало повернувся з буханцем чорного хліба й цебром найкращої Гобової баранини, яка плавала в густій пивній юшці з цибулею. Для такого діла навіть Дик прокинувся. З’їли все до крихти, вибравши хлібом всю юшку до краплини з дна цеберка. Коли закінчили, сонце на заході скотилося низько, і в замку залягли гострі чорні тіні.

— Запалюй багаття,— звелів Джон Шовку,— і наповнюй казанок олією.

Сам він вирішив спуститися сходами, щоб замкнути на засув двері та трохи розім’яти ноги. Погана була ідея, швидко зрозумів Джон, але, вчепившись у милицю, усе одно спустився. Двері до Королівської вежі були дубові, окуті залізом. Може, вони й затримають тенійців, але не зупинять, якщо ті схочуть прорватися всередину. Джон опустив засув у пази, завітав у виходок (може, це останній шанс) і пострибав назад на дах, кривлячись од болю.

Небо на заході було ще кольору свіжого синця, а от над головою стало вже кобальтово-синє, з фіолетовим відтінком, і почали висипати зорі. Джон присів між двох зубців у товаристві опудала, спостерігаючи, як по небу мчить учвал Огир. Чи це Рогатий Володар? Цікаво, думав Джон, де зараз Привид? Про Ігритту він теж подумав, але нагадав собі, що це чисте божевілля.

З’явилися дикуни, певна річ, поночі. «Як злодії,— подумав Джон.— Як убивці».

Коли засурмив ріжок, Шовк обмочив штани, але Джон удав, що не помітив.

— Піди потруси Дика за плече,— звелів він старгородському хлопцю,— бо він весь бій проспить.

— Я боюся,— побілів на обличчі Шовк.

— Вони теж,— Джон прихилив милицю до зубця й узяв лук, зігнув гладенький і товстий дорнський тис, щоб припасувати тятиву.— Не витрачай стріли, якщо не певен, що точно поцілиш,— сказав Джон, коли Шовк повернувся, збудивши Дика.— У нас тут запас пристойний, але пристойний не значить нескінченний. І ховайся за зубець, коли перезаряджатимеш, за опудалом ховатися й не думай. Вони ж солом’яні, стріла їх проб’є наскрізь.

Дику Фоларду він давати інструкцій і не збирався. Дик умів читати по губах, якщо день ясний і якщо йому цікаво те, що ти кажеш, але він і так усе знає.

Всі троє зайняли позиції з трьох боків круглої вежі.

Повісивши сагайдак на пояс, Джон витягнув стрілу. Стрижень був чорний, оперення — сіре. Вставляючи стрілу в тятиву, він пригадав слова, які йому на полюванні колись сказав Теон Грейджой. «До біса вепрячі ікла й ведмежі пазурі,— заявив він.— Нема зброї смертельнішої, ніж сіре гусяче перо».

Джон і вполовину був не такий управний мисливець, як Теон, але не те щоб лука ніколи в руках не тримав. У зброярні скрадалися темні постаті, тулячись спинами до стін, та бачив він їх нечітко, тож марнувати стріли не хотів. Вдалині почулися крики, й лучники на Вартовій вежі випустили стріли вниз. Це було далеко, тож Джона не обходило. Та щойно він запримітив три тіні, які відділилися від старої стайні за п’ятдесят ярдів звідси, він підійшов до амбразури, підняв лук і натягнув тятиву. Люди внизу бігли, тож він просто проводжав їх очима, чекаючи, чекаючи, чекаючи...

Стріла вилетіла з лука з тихим сичанням. За мить почувся стогін, і от уже тільки дві тіні біжать через двір. Вони збільшили швидкість, але Джон уже витягнув другу стрілу