Буря Мечів - Джордж Мартін
— Ваша світлосте! — зробив крок уперед Давос.— Дозвольте мені сказати?
Станіс так рвучко стулив рота, що зуби клацнули.
— Мілорде дощових лісів! Для чого ще мені було призначати вас правицею, як не для цього? — король махнув рукою.— Кажи, що маєш.
«Воїне, дай мені мужності!»
— Мало я знаю про драконів і ще менше про богів... але королева говорила про прокляття. Немає в людини гіршого прокляття в очах богів і людей, як стати кревногубцем.
— Немає богів, крім Р’глора й Чужого, чийого імені не можна вимовляти,— сказала Мелісандра й суворо стиснула губи.— А маленькі людці проклинають те, чого не розуміють.
— Я — маленька людина,— погодився Давос,— то поясніть мені, чому саме малолітній Едрик Шторм вам потрібен, щоб збудити великого камінного дракона, міледі.
Давос мав намір повторювати ім’я хлопця якнайбільше.
— Тільки смертю можна заплатити за життя, мілорде. Великий дар вимагає великої офіри.
— Яка може бути велич у позашлюбній дитині?
— У жилах хлопця біжить королівська кров. А ви самі бачили, на що здатна і крапелинка такої крові...
— Я бачив, як ви палили п’явок...
— А згинуло двоє облудних королів.
— Роба Старка убив лорд Волдер з Переправи, а балон Грейджой, подейкують, упав з мосту. То кого вбили ваші п’явки?
— Ви ставите під сумнів силу Р’глора?
«Ні». Давос надто добре пам’ятав живу тінь, яка тої ночі під Штормокраєм вислизнула з лона Мелісандри, руками впираючись їй у стегна. «Тут слід обережніше, бо й по мене може прийти яка-небудь тінь».
— Навіть цибулевий пачкар здатен відрізнити дві цибулини від трьох. Вам бракує одного короля, міледі.
— Отакої, міледі! — чи то пирхнув, чи то реготнув Станіс.— Двоє — не троє.
— Певна річ, ваша світлосте. Смерть одного короля — випадковість, навіть двох... але трьох? Якщо помре Джофрі в розквіті своєї слави, в оточенні королівської варти, чи не засвідчить це могутність Царя світла в дії?
— Можливо,— мовив король, неохоче вичавлюючи кожне слово.
— А може, й ні,— зронив Давос, намагаючись приховати страх, який його охопив.
— Джофрі помре,— оголосила королева Селіза, спокійна у своїй упевненості.
— А може, вже й помер,— докинув сер Аксель.
Станіс роздратовано глянув на них.
— Ви що — балакучі ворони, навчені крукати до мене по черзі? Доста!
— Чоловіче, вислухай мене...— заблагала королева.
— Навіщо? Двоє — не троє. Королі рахувати вміють незгірше за контрабандистів. Можете йти,— відвернувся спиною Станіс.
Мелісандра допомогла королеві підвестися. Селіза, гордо випроставшись, вийшла з кімнати, а за нею — червона жінка. Сер Аксель на мить затримався, щоб кинути на Давоса останній погляд. «Відразливий погляд на відразливому обличчі»,— подумав Давос, стрічаючись із ним очима.
Коли всі пішли, Давос прокашлявся. Король звів очі.
— Ти досі тут?
— Сір, щодо Едрика Шторма...
— Облиш,— відмахнувся Станіс.
Але Давос не вступався.
— Ваша дочка разом з ним бере уроки, щодня вони граються разом у Ейгоновому саду.
— Я знаю.
— Ви розіб’єте їй серце, якщо раптом...
— І це я також знаю.
— Бачили б ви його...
— Та бачив я його! Викапаний Роберт. Ага, і просто молиться на нього. Може, розповісти йому, як часто його любий батечко взагалі про нього думав? Робити дітей мій брат полюбляв, та дуже швидко вони перетворювалися на тягар.
— Він щодня питає про вас, він...
— Не сердь мене, Давосе. Не хочу більше чути про цього байстрюка.
— Його звати Едрик Шторм, сір.
— Знаю я, як його звати. От уже влучне ім’я! І позашлюбність його підкреслює, і шляхетне походження, і сум’яття, яке він несе. Едрик Шторм. Ось, я вимовив. Ви задоволені, мілорде правице?
— Едрик...— почав був Давос.
— ...просто хлопчик! Може, найкращий на світі хлопчик, але це не матиме значення. Бо мій обов’язок, у першу чергу, перед королівством,— він обвів рукою мальований стіл.— Скільки хлопчиків живе у Вестеросі? Скільки дівчаток? Скільки чоловіків, скільки жінок? Темрява поглине їх усіх, каже вона. Ніч без кінця. Вона говорить про пророцтва... про героя, відродженого в морі, про живих драконів, які вилупляться з мертвого каміння... вона говорить про знаки, присягаючись, що вказують вони на мене. Я цього ніколи не прагнув, так само як не прагнув стати королем. Та чи насмілюсь я ігнорувати її? — він скреготнув зубами.— Ми свою долю не обираємо. Але мусимо... мусимо виконувати свій обов’язок, ні? Малі й великі, всі ми мусимо виконувати свій обов’язок. Мелісандра божиться, що бачила у своєму полум’ї саме мене — я стояв проти темряви з високо піднятим Світлоносцем. Світлоносець! — насмішкувато пирхнув Станіс.— Гарно він блищить, та на Чорноводді цей чарівний меч прислужився мені не краще за звичайну крицю. Дракон міг би перемінити хід битви. Колись тут, на моєму місці, стояв Ейгон, роздивляючись цей стіл. Думаєш, його б сьогодні знали як Завойовника, якби в нього не було драконів?
— Ваша світлосте,— мовив Давос,— ціна...
— Знаю я ціну! Вчора ввечері, задивившись на коминок, я теж дещо побачив у полум’ї. Побачив короля з вогненною короною на голові, охопленого полум’ям... полум’ям, Давосе! Власна корона спалила його, перетворила на попіл. Гадаєш, щоб це розтлумачити, мені потрібна допомога Мелісандри? Чи твоя? — король ворухнувся, і його тінь упала на Королівський Причал.— Якщо Джофрі таки помре... що значить життя одного хлопчика проти цілого королівства?
— Все,— тихо зронив Давос.
Станіс, стиснувши щелепи, глянув на нього.
— Іди,— нарешті мовив король,— поки не договорився знову до підземелля.
Іноді буремні вітри дмуть з такою силою, що людині не лишається нічого, окрім як згорнути вітрила.
— Так, ваша світлосте,— уклонився Давос, але Станіс, схоже, уже й забув про його існування.
Коли він вийшов з Кам’яного барабана, надворі похолодало. Зі сходу подув сильний вітер, шарпаючи і шматуючи прапори на мурах. У повітрі пахло сіллю. Море! Давос любив цей запах. Кортіло знову пройтися по палубі, підняти вітрила й поплисти на південь, до Марії і двох найменших діток. Тепер він думав про них мало не
