Буря Мечів - Джордж Мартін
Джон відтягнув гусяче перо до самого вуха, прицілився й випустив стрілу, знову напнув тятиву і знову вистрілив. Перша стріла протяла щит з ведмежим пазуром, а друга — горло. З вереском дикун повалився на землю. Ліворуч почувся глухий гуркіт арбалета Глухенького Дика, а за мить — і Шовка.
— Поцілив одного! — хрипко скрикнув хлопець.— Поцілив У груди!
— Давай другого,— гукнув Джон.
Шукати цілі більше не було потреби — просто обирай. Джон збив дикунського лучника, який саме вставляв стрілу в тятиву, тоді послав стрілу в сокирника, який рубав двері в Гардинову вежу. Цього разу він промазав, та стріла, яка вп’ялася в дуб, змінила плани дикуна. Тільки коли той тікав, Джон упізнав його: Чиряк. За мить по тому з даху Кремінних касарень ногу дикуну прострелив старий Маллі, і Чиряк, спливаючи кров’ю, поповз геть. «Нарешті припинить на свій чиряк скаржитися»,— подумав Джон.
Коли сагайдак спустів, Джон пішов по новий і перемістився до іншої амбразури, поряд з Диком Фолардом. На кожну стрілу, яку Дик випускав з арбалета, Джон встигав випустити три, але ж у цьому й перевага довгого лука. Дехто каже, арбалет має кращу пробивну силу, та от заряджати його довго й марудно. Джон чув, як перекрикуються дикуни, а десь на заході засурмив ріжок. На світі лишилося тільки місячне сяйво й тіні, а час перетворився на нескінченне коло: вставив, напнув, спустив. Поряд з Джоном дикунська стріла прошила горло солом’яному чатовому, та хлопець заледве це помітив. «Один гарний постріл у магнара Тенійського,— молився Джон батьковим богам. Магнар був справжнім ворогом, якого не гріх і ненавидіти.— Віддайте мені Стира».
Пальці вже заклякли, з великого пальця цебеніла кров, та Джон усе вставляв стріли, напинав тятиву та спускав. Око вихопило спалах полум’я, і він, озирнувшись, побачив, що двері в їдальню охоплені вогнем. Кілька секунд — і ціла величезна дерев’яна будівля палає. Трипалий Гоб зі своїми помічниками-кротівцями був у безпеці, на вершечку Стіни, знав Джон, та все одно почувався так, наче йому кулаком у живіт врізали.
— Джоне! — загорлав Глухенький Дик своїм сиплим голосом.— Зброярня!
Джон побачив на даху дикунів. Один мав смолоскип. Дик застрибнув на зубець для кращого пострілу, притулив арбалет до плеча і з дзенькотом пустив стрілу в чоловіка зі смолоскипом. І схибив.
А от лучник внизу — ні.
Фолард не зронив ні звуку — сторчголов полетів униз із парапету. До землі було сто футів. Визираючи з-за солом’яного солдата в пошуках лучника, Джон почув глухий удар. Футів за десять від тіла Глухенького Дика він зауважив шкіряний щит, потріпаний плащ і кучму густого рудого волосся. «Поцілована вогнем,— подумав він,— щасливиця». Він підніс лук, але пальці не слухалися, а дівчина зникла так само несподівано, як і з’явилася. Вилаявшись, Джон розвернувся й вистрілив натомість у людей на даху зброярні, але й він промахнувся також.
На той час східна стайня вже теж палала, і зі стійл вилітав чорний дим і пучки охопленого вогнем сіна. Коли завалився дах, полум’я з таким ревищем шугнуло вгору, що майже заглушило бойові сурми тенійців. А тим часом півсотні тенійців збитою колоною маршували королівським гостинцем, піднісши над головами щити. Решта скрадалися городами, і брукованим двором, і в обхід старого всохлого колодязя. Троє прорубали собі дорогу через покої мейстра Еймона попід гайворонником у дерев’яній фортеці, а на даху Німої вежі точилася відчайдушна битва довгих мечів проти бронзових сокир. Та все це вже не мало значення. «Танок перемістився далі»,— подумав Джон.
Джон пострибав до Шовка, вчепився йому в плече.
— За мною,— гаркнув він.
Разом вони перейшли до північного парапету, де з Королівської вежі виднілася брама й саморобна барикада Донала Ноя, складена з колод, діжок і мішків зерна. А перед нею зібралися тенійці.
Були вони в напівшоломах, у довгих шкіряних сорочках з нашитими тонкими бронзовими дисками. Чимало з них орудували бронзовими сокирами, й тільки дехто — кам’яними. Та більшість тримали короткі штихи з гостряками у формі листка, які червоно спалахували у світлі охопленої вогнем стайні. Перегукуючись давньою мовою, тенійці штурмували барикаду — штрикали своїми штихами, розмахували бронзовими сокирами, з однаковим завзяттям сіючи і зерно, і кров, а на них згори з арбалетів і луків сипали стрілами лучники, яких Донал Ной поставив на сходах.
— Що нам робити? — крикнув Шовк.
— Вбивати! — гукнув у відповідь Джон, стискаючи в руці стрілу.
Легшої цілі й просити годі. Тенійці, нападаючи на півкруглу барикаду, повернулися до Королівської вежі спиною, намагаючись перелізти мішки й дотягнутися до вояків у чорному. Джон із Шовком випадково обрали ту саму мішень. Чоловік саме виліз на вершечок барикади, коли в шию йому уп’ялася лучна стріла, а між лопаток — арбалетна. За мить у живіт йому встромився довгий меч, і чоловік упав навзнак на товариша позаду. Джон потягнувся в сагайдак — і виявив, що той знову порожній. Шовк уже накручував арбалет. Лишивши хлопця, Джон пішов по стріли, та не встиг і трьох кроків зробити, як перед ним з гуркотом відкинувся люк. «Чорт забирай, я й не чув, як зламали двері!»
Не було часу ні роздумувати, ні планувати, ні кликати допомогу. Кинувши лук, Джон потягнувся за спину, висмикнув з піхов Довгопазура й опустив його на першу ж голову, яка вистромилася з люка. Бронза — не рівня валірійській криці. Меч пробив шолом тенійця й увігнався в череп, і чоловік з гуркотом полетів туди, звідки з’явився. З криків Джон зрозумів, що там дикун не сам. Відступивши, Джон погукав Шовка. Наступний чолов’яга, який виліз із люка, отримав арбалетну стрілу в щоку. І теж зник.
— Олію,— скомандував Джон. Шовк кивнув. Удвох вони схопили цупкі стьобані прихватки, підняли важкий казанок з киплячою олією і вилили в люк, просто на тенійців унизу. Такого вереску Джон у житті не чув, а в Шовка був такий
