Борва мечів - Джордж Мартін

— А Сем?

Грен відвернув очі.

— Він убив одного з Інших, Джоне. Тицьнув у нього отим кинджалом з драконоскла, що ти йому зробив. І ми його почали кликати Семом Смертяним. А він цього не любив, страх.

«Сем Смертяний.» Джон погано уявляв собі вояка, гіршого за Семвела Тарлі.

— Що з ним сталося?

— Ми мусили його лишити, — похнюплено мовив Грен. — Я його трусив, кричав на нього, навіть ляпаса дав. Велетень спробував поставити на ноги, але ж Сем такий важкий. Пам’ятаєш, як у навчанні він скручувався на землі й скиглив, а вставати не хотів? У Крастера він навіть не скиглив. Підсайдачник та Олло ламали стіни — шукали попоїсти, Гарт бився з іншим Гартом, ще дехто ґвалтував Крастерових дружин. Скорботний Ед здогадався, що Підсайдачникова зграя уб’є всіх вірних братів, щоб ми не розказали, що сталося — а їх було вдвічі більше за нас. Ми лишили Сема зі Старим Ведмедем. Він нікуди не хотів рушати з місця, Джоне.

«Він був вашим присяжним братом» — трохи не вирвалося в Джона. — «Як ви могли його лишити серед дикунів та горлорізів?»

— Може, він ще живий, — мовив Пип. — Ось побачиш: іще здивує нас і завтра з’явиться. Ще й не пішки, а верхи на коні!

— Еге ж! Із головою Манса Розбишаки під пахвою. — Грен намагався його підбадьорити, але сам не вірив у свої слова, і Джон це добре чув. — То ж Сем Смертяний!

Джон знову спробував сісти. То виявилася така ж прикра помилка, як і вперше. Він скрикнув і залаявся.

— Грене, ходи збуди маестра Аемона, — мовив Пип. — Скажи маестрові, що Джонові треба ще макового молочка.

«Так» — подумав Джон і сказав:

— Ні! Адже магнар…

— Та знаємо, — відповів Пип. — Вартовим на Стіні наказано спостерігати за півднем. Донал Нойє надіслав кількох хлопців до Завітряної Стяги наглядати за королівським гостинцем. Маестер Аемон вислав птахів до Східної Варти і Тіньової Вежі.

До ліжка причовгав маестер Аемон, тримаючи одну руку на Греновому плечі.

— Джоне, пожалій себе. Добре, що ти прокинувся, але ж дозволь своєму тілу зцілитися. Ми залили рану киплячим вином, наклали припарку з кропиви, гірчичного сім’я та хлібної плісняви, але якщо ти не відпочиватимеш…

— Не можу! — Джон усе-таки подолав біль і сів. — Тут скоро буде Манс… а з ним тисячі людей, велетні, мамути… чи надіслали звістку до Зимосічі? А до короля?

Джоновим чолом стікав піт. Очі мимоволі заплющилися.

Грен кинув на Пипа дивний погляд.

— Він нічого не знає.

— Джоне, — мовив маестер Аемон, — відколи ти поїхав, трапилося багато різного. Одне гірше за інше. Балон Грейджой знову коронував себе королем і спрямував залізняцькі лодії на війну проти Півночі. Один за одним, наче бур’яни з-під землі, повискакували нові королі. Ми надіслали усім прохання про поміч, та не матимемо її від жодного, бо кожен має нагальніші справи для мечів свого вояцтва, а ми далекі й усіма забуті. А Зимосіч… ти мусиш кріпитися, Джоне… Зимосічі більше нема…

— Нема?! — Джон витріщився у білі очі та зморшкувате обличчя Аемона. — Але ж у Зимосічі мої брати, Бран та Рікон…

Маестер торкнувся його чола рукою.

— Маю скорботні вісті, Джоне. Твоїх братів було вбито з наказу Теона Грейджоя після того, як він силоміць захопив Зимосіч в ім’я свого батька. Коли значкове панство твого батька спробувало відбити замок, Теон пустив його з вогнем.

— За твоїх братів помстилися, — мовив Грен. — Син Болтона вирізав усіх залізняків, а Теона Грейджоя узяв у полон, і кажуть, білує його за скоєне вершок за вершком.

— Ми сумуємо разом із тобою. — Пип стиснув його плече. — Усі разом, до останнього.

Джон ніколи не плекав надмірної любові до Теона Грейджоя, але ж той був вихованцем його батька. Судома болю скрутила йому ногу; отямився він знову на спині.

— Тут якась помилка! — наполягав він. — При Королевиному Вінці я бачив лютововка, сірого… так, сірого… і він мене знав!

Якщо Бран помер, то чи не може якась його частина жити далі у лютововкові, як Орелл продовжив жити у своєму орлі?

— Випий оце.

Грен підніс йому до вуст кухля. Джон випив. У голові кружляли вовки та орли, лунав сміх братів. Обличчя над ним почали розмиватися і зникати. «Не могли вони загинути. Теон цього б ніколи не зробив. А Зимосіч… сірий граніт, дуб та залізо, ґави кружляють над баштами, пара здіймається з-над теплих ставків у божегаї, кам’яні королі сидять на престолах… хіба Зимосіч може зникнути?»

Коли сон нарешті заволодів ним, Джон знову побачив себе удома. Він плюскався у гарячому ставі під великим білим оберіг-деревом з обличчям його батька. З ним була Ігритта — сміялася, скидала з себе шкіряні лахи, поки не лишилася голісінька, в чому мати народила, пробувала його поцілувати — але він не давався, бо не міг перед батьковими очима. Адже він — кров Зимосічі, воїн Нічної Варти.

— Я не стану батьком байстрюкові, — мовив він до неї. — Не стану. Нізащо.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.

Шкіра її почала розчинятися у гарячій воді, плоть — злазити з кісток, і нарешті лишилися тільки череп та кістки, а вода у ставку забулькотіла густим і червоним.

Кетлін VI

Вони почули Зеленозуб раніше, ніж побачили — безупинний гомін потоку скидався на низьке гарчання якогось величезного звіра. Річка перетворилася на бурхливий пінний бурчак, у півтора рази ширший, ніж минулого року, коли Робб розділив своє військо навпіл і присягнувся узяти собі дружину з Фреїв навзамін дозволу перетнути міст. «Тоді мій син не міг обійтися без князя Вальдера та його моста. І зараз знову не може.» Кетлін спостерігала, як каламутні зелені води плинуть мимо, і плекала у серці злі передчуття. «Перебрісти тут не можна, перепливти — теж, а доки ці води спадуть, може минути поворот місяця.»

Коли вони вже наближалися до Близнюків, Робб одягнув королівського вінця і припросив Кетлін та Едмура їхати поруч. Пан Райнальд Вестерлін їхав з корогвою — лютововком Старків на білому крижаному полі.

Брамні башти виникли з запони дощу, наче сірі бляклі примари. З наближенням вершників вони потроху росли,