Борва мечів - Джордж Мартін

Коли вони нарешті пристали до берега, то опинилися десь за три версти нижче течією від свого звичайного пришибу. Човен вдарився у берег так сильно, що зламав ще одну жердину, а Ар’я знову трохи не впала. Сандор Клеган підняв її на спину Морокові так, ніби вона важила не більше за ляльку. Човнярі дивилися на них байдужими втомленими очима, і лише зігнутий хутко простягнув руку:

— Шість драконів! — завимагав він. — Три за перевіз, три за втрачену людину.

Сандор Клеган занишпорив у гамані, видобув зіжмаканий клапоть пергамену і пхнув його перевізникові до рук.

— Осьо. Візьми собі десять.

— Десять чого? — неабияк здивувався поромник. — Що воно таке?

— Розписка мерця, варта приблизно дев’яти тисяч драконів, що я мав при собі. — Хорт скочив у сідло позаду Ар’ї та скривився у неприємній посмішці. — Десять із них — твої. Колись я приїду по решту, отож диви мені — не процвиндри усе до шеляга.

Поромник скосив очі на пергамен і насупився.

— Пергамен? З якого дива ви мені пхаєте якусь цидулу? Обіцяли ж золото. Лицарською честю присягалися.

— Лицарі не мають честі — саме лише гівно. Тебе життя ще не навчило, старий? То вчися зараз.

Хорт ударив Морока острогами і ринув чвалом крізь дощ. Поромник залаявся їм услід, а тоді ще й кинув кілька каменів. Та Клеган не зважив ані на лайки, ані на камені; скоро вони загубилися у пітьмі серед дерев, лишивши ревище води далеко позаду.

— Пором не піде назад до ранку, — мовив Хорт, — і його господар більше не візьме папірця замість грошей від першого-ліпшого дурня на коні. Якщо твої друзі хочуть нас наздогнати, то мусять навчитися добряче плавати.

Ар’я зігнулася під каптуром і змовчала. «Валар моргуліс» — подумала вона похмуро. — «Пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея. Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Пан Грегор і Лоскотун. І Хорт, Хорт, Хорт.»

Коли дощ нарешті припинився, і хмари розійшлися, Ар’я тремтіла і чхала так страшно, що Клеган оголосив спочинок на ніч і навіть спробував запалити вогонь. Та зібрані дрова були надто вологі; викресана Хортом іскра ніяк не хотіла займатися, і нарешті він з огидою розкидав дрова копняком.

— А бодай тобі семеро дідьків у семи пеклах! — вилаявся він. — Ненавиджу вогонь!

Вони сіли на вогкі камені під дубом і заходилися коло холодного сніданку з сухарів, пліснявого сиру та копченої ковбаси під неквапне капотіння дощової води з листя. Хорт порізав м’ясо кинджалом на шматки і звузив очі, коли побачив, як Ар’я дивиться на його ніж.

— Не смій навіть думати!

— Нічого я такого не думала! — зухвало збрехала вона у відповідь.

Хорт презирливо пирхнув, показуючи, яку віру йме її словам, але все-таки дав товстий шматок ковбаси. Ар’я вчепилася у нього зубами, не припиняючи сторожко спостерігати.

— Я ніколи не бив твою сестру, — мовив Хорт, — але тебе поб’ю, якщо змусиш. Годі вже вигадувати способи мене вбити — жоден тобі не допоможе.

На це вона відповіді не знайшла, тільки глибше вгризлася у ковбасу і вирячила на Хорта холодні очі. «Тверда, мов камінь» — подумала вона.

— Мушу визнати, мала вовчице, ти хоч не лякаєшся дивитися мені в лице. Воно тобі до вподоби?

— Зовсім не до вподоби! Таке спечене і потворне.

Клеган простягнув їй шматок сиру на вістрі кинджала.

— Дурепа ти дрібна, та й годі. Який тобі зиск тікати від мене? Тебе спіймає хтось гірший, та й грець.

— Не спіймає! — упиралася Ар’я. — Нема нікого гіршого!

— Це ти брата мого не знала. Грегор колись убив хлопця за те, що той хропів уві сні. Свого власного служивого щитника.

Коли Хорт шкірив зуби, спечена половина його обличчя туго натягалася, а рот неоковирно та моторошно викривлявся. На тому боці обличчя в нього зовсім не лишилося вуст, а від вуха — самий пеньок.

— Знала я вашого брата, ще й як! — Ар’я все ж мусила мовчки погодитися, що Гора справді гірший від Хорта. — І його, і Дунсена, і Полівера, і Любчика Рафа, і Лоскотуна!

В Хорта на обличчі відбився подив.

— Як це шляхетна донечка Неда Старка зазнайомилася з таким набродом, га? Грегор ніколи не приводив своїх ручних щурів до двору.

— Я взнала їх у селі. — Вона з’їла сир і вхопила сухаря. — У селі біля озера, де вони впіймали Гендрі, мене та Мантулика. Ломика Зеленорукого теж упіймали, та Любчик Раф убив його, бо той не міг іти з пораненою ногою.

Клеган смикнув ротом.

— Упіймали тебе? Мій брат тебе упіймав?! — Він зареготався страшним і гидким сміхом, схожим на собаче гарчання. — А Грегор і не знав, що потрапило йому до рук, еге ж? Не міг знати, бо інакше відтяг би тебе на налигачі до Король-Берега і кинув Серсеї на коліна. Оце так казочка, смакота! Неодмінно розкажу йому, перш ніж вирізати серце.

Вже не вперше він згадував про своє бажання убити Гору.

— Але ж він ваш брат, — вагаючись, мовила Ар’я.

— Ти ніколи не мала брата, якого хотіла убити? — Хорт зареготав. — Чи може, сестру?

Мабуть, щось таке промайнуло в неї на обличчі, бо він нахилився ближче.

— Сансу! Отакої! То мала вовчиця хоче убити гарненьку пташку, еге ж?

— Ні! — люто виплюнула йому в лице Ар’я. — Понад усе я хочу вбити вас!

— Бо я твого дружечка навпіл розрубав, абощо? Та я ж не лише його вбив, ти вже повір. Невже ти вважаєш мене за якесь чудовисько? Може, й так — але твоїй сестрі це чудовисько врятувало життя. Того дня, коли юрба стягла її з коня, я прорубався до неї та привіз назад до замку. Без мене її спіткала б така сама доля, як Лолису Стокварт. А потім вона мені співала. Та ти, мабуть, і гадки не мала, еге ж? Вона мені солоденько заспівала гарненьку пісеньку.

— Брешете! — вигукнула Ар’я, не вагаючись.

— Та ти нічого не знаєш, дурепо, а забрала собі в голову казна-що. Чорновода?! Куди це ми, гадаєш, заїхали? І куди