Борва мечів - Джордж Мартін

— Джон Сніговій?!

— Ніхто інший.

Незважаючи на лихоманку, втому, ногу, магнара, старого, Ігритту, Манса… незважаючи на все і всіх, Джон посміхнувся. Добре було повернутися, добре побачити Нойє з великим черевом, задертими рукавами, зі щелепою, що, як завше, поросла чорною щетиною.

Коваль відпустив міхи.

— В тебе на обличчі…

Про обличчя Джон майже забув.

— То перевертень намагався вийняти мені око.

Нойє насупився.

— Я вже гадав, що твого обличчя — подертого чи цілого — не побачу ніколи. Ми чули, ти перебіг до Манса Розбишаки.

Джон ухопився за двері, щоб стояти рівно.

— Хто вам таке сказав?

— Ярман Парогач. Він два тижні як повернувся. Його розвідники кажуть: бачили тебе на власні очі коло дичацької валки, верхи на коні, у овечому кожусі. — Нойє окинув його пильним оком. — Про останнє, бачу, не збрехали.

— Вони ні про що не збрехали, — зізнався Джон. — Усе так і сталося.

— То мені зняти меча зі стіни і випатрати тебе, абощо?

— Ні. Я виконував наказ. Останній наказ Кворина Піврукого. Нойє, де уся залога?

— Захищає Стіну від твоїх диких друзів.

— Гаразд, але де саме?

— Та усюди. Харму Песиголовку бачили у Лісовій-Варті-біля-Ставу, Торохкала — у Довгому Кургані, Плакуна — коло Крижаного Сліду. Всюди вздовж Стіни… вони тут, вони там, видираються Стіною коло Королевиної Брами, рубають ворота в Сірому Сторожі, нагромаджуються проти Східної Варти… але побачать бодай одну чорну одежину — і зникають. А наступного дня з’являються деінде.

Джон проковтнув стогін.

— То оманливі напади. Манс хоче розтягнути нашу оборону, хіба ви не бачите? — «А Бовен Марш охоче йому допомагає.» — Єдина брама тут. І нападуть вони тут.

Нойє перетнув помешкання.

— В тебе нога спливає кров’ю.

Джон мляво зиркнув униз. Рана знову відкрилася, з неї точилася кров.

— Стріла…

— Дичацька стріла. — То було не питання. Нойє мав одну руку, але дужу і товсту від м’язів. Він ковзнув нею Джонові під пахви, не даючи впасти. — Ти білий, як молоко, а жаром аж палаєш. Ану ходімо до Аемона.

— Нема часу. Дичаки вже на півдні від Стіни — ідуть від Королевиного Вінця відчиняти браму.

— Скільки їх? — Нойє майже виніс Джона з дверей.

— Сто і двадцять. Як на дичаків, добре озброєні. Спижева броня, трохи заліза. Скільки тут лишилося людей?

— Щось із сорок з гаком. Каліки, хворі, кілька зелених хлопчаків — ті, які ще й навчання не скінчили.

— Якщо Марш пішов, то хто лишився за каштеляна?

Зброяр зареготав.

— Пан Винтон, дайте йому боги здоров’ячка! Останній лицар у замку, не хвіст собачий. Та от біда: пан Дужак забувся, що його лишили за ватажка, а нагадати ніхто не поспішає. Мабуть, наразі за отамана можна рахувати мене. Каліка калікою, та вже який є.

Попри все, то була добра новина. Однорукий зброяр був рішучий, упертий, побитий життям та гартований війною. З іншого боку, пан Винтон Дужак… усі погоджувалися, що колись то був хвацький вояк та розвідник, але після вісімдесяти років служби сила та розум його залишили. Якось за вечерею він заснув і мало не потонув у полумиску горохової юшки.

— Де твій вовк? — запитав Нойє, поки вони перетинали двір.

— Привид? Лишив його, коли видирався на Стіну. Сподівався, він знайде сюди дорогу.

— Шкода казати, хлопче, та ми його не бачили. — Вони прошкутильгали до маестрових дверей у довгій дерев’яній палаті під крукарнею. Зброяр гримнув у них ногою. — Клідасе!

За мить із дверей визирнув згорблений, понурий маленький чоловічок у чорному. Побачивши Джона, він вирячив свої маленькі рожеві очиці й мовив похапцем:

— Покладіть його! Я піду приведу маестра.

У комині палав вогонь, у покоях стояла задуха. Від тепла Джон закуняв; щойно Донал Нойє поклав його на спину, він заплющив очі, щоб світ навколо припинив крутитися. У крукарні нагорі каркали та верескливо жалілися круки.

— Сніг, — казала одна пташка, — Сніг, сніг, сніговій.

«Семові витівки» — згадав Джон. То Семвел Тарлі повернувся додому? Чи лише його птахи? Джон хотів знати відповідь, але не мав сили питати.

Маестер Аемон не змусив себе довго чекати. Рухався він повільно, дрібними обережними кроками, тримаючись плямистою рукою за плече Клідаса. З тендітної шиї важко звисав ланцюг, у якому золоті та срібні ланки яскраво виблискували серед заліза, олива, цини та інших гірших металів.

— Джоне Сніговію, — мовив маестер, — коли ти зміцнієш, то розкажеш мені усе, що бачив та зробив. Донале, постав на вогонь казанок вина і поклади на вугілля моє приладдя — хочу, щоб воно розжарилося до червоного. Клідасе, мені стане в пригоді твій добрий гострий ніж.

Вік маестра перевалив за сто років; він був слабкий, геть усохлий, зовсім лисий та сліпий. Утім, хай його молочно-білі очі не бачили вже нічого, зате розум анітрохи не втратив колишньої гостроти.

— Дичаки йдуть сюди, — мовив Джон, поки Клідас вів ножем уздовж його ноги, розрізаючи важку чорну холошу, під якою кіркою застигла стара кров і поволі сочилася свіжа. — З півдня. Ми перелізли через Стіну…

Маестер Аемон узяв грубу Джонову перев’язку з Клідасових рук і понюхав.

— Ми?

— Я був разом із ними. Кворин Піврукий наказав мені перебігти до дичаків. — Джон зіщулився, коли маестрові пальці почали досліджувати рану, тицяючи та натискаючи. — Магнар теннів… ой, болить!

Він скреготнув зубами, потім запитав:

— Де Старий Ведмідь?

— Джоне… тяжко казати, але князь-воєвода Мормонт загинув у Крастеровому Дитинці від рук своїх присяжних братів.

— Братів? Наших хлопців?!

Слова Аемона завдали йому болю в сто разів гіршого, ніж пальці. Джон згадав, як востаннє бачив Старого Ведмедя перед його наметом, з круком на руці, що скрипів, вимагаючи зерна. «Мормонта більше нема?!» Саме цього він боявся найбільше, відколи побачив наслідки битви на Кулаку. Але удар від того легшим не став.

— Хто саме? Хто зазіхнув на воєводу?

— Гарт зі Старограду, Олло Безрукий, Підсайдачник… злодюги, боягузи, харцизяки — увесь отой набрід. Ми мали б це передбачити. Адже Варта вже не та, що була. Надто мало в ній чесних людей, аби сволота знала своє місце. — Донал Нойє покрутив маестрові леза у вогні. — З тузінь вірних братчиків зуміло