Борва мечів - Джордж Мартін

«Тузінь? Так мало?» Адже разом з князем-воєводою Мормонтом з замку Чорного вийшли дві сотні братчиків — найкращих у Варті.

— То тепер за воєводу в нас Бовен Марш, абощо?

Старий Буряк був приязний чолов’яга і належно справляв уряд першого шафаря, але щоб дати відсіч дичацькій орді, годився якнайгірше.

— Наразі так. Доки не влаштуємо обрання, — відповів маестер Аемон. — Клідасе, принеси-но мені пляшку.

«Обрання…» Кворин Піврукий та пан Яремія Рикер загинули, Бенджен Старк досі не знайшовся. То кого обирати? Ані Бовена Марша, ані пана Винтона Дужака, це вже напевно. А чи пережили битву на Кулаку Торен Рідколіс чи пан Отин Вивір? «Ні, мусимо обирати між Котером Пайком та паном Денисом Малістером. Але кого з них?» Воєводи у Тіньовій Вежі та Східній Варті були добрими вояками та вмілими ватажками, але зовсім різнилися між собою. Вже немолодий пан Денис був ґречний та обачливий, знався на лицарському звичаї. Пайк був молодший, уродився байстрюком, мав гострого грубого язика та норов відчайдушний аж до несамовитості. Ще гірше було те, що кожен із двох украй зневажав іншого. Тому Старий Ведмідь завжди тримав їх на протилежних кінцях Стіни. Джонові було відомо, як глибоко, аж до кісток, в’їлася у Малістерів недовіра та ненависть до залізняків.

Раптом його штрикнув біль, нагадавши про його власні негаразди. Маестер стиснув йому руку.

— Зараз Клідас принесе макове молоко.

Джон спробував підвестися.

— Та не треба мені…

— Треба, — твердо заперечив Аемон. — Буде боляче.

Донал Нойє перетнув покій та штовхнув Джона, щоб той ліг на спину.

— Лежи тихо, бо прив’яжу!

Навіть однією рукою коваль упорав його, наче малу дитину. Клідас повернувся з пляшкою зеленого скла і круглястим кам’яним кухликом. Маестер Аемон наповнив кухля з пляшки і наказав:

— Пий!

Поки Джон опирався, то закусив собі губу — і зараз відчув домішок крові до густого, крейдистого напою. Не виблювати негайно коштувало йому чималого зусилля.

Клідас приніс балійку теплої води, і маестер Аемон вимив з рани бруд та кров. Хай які обережні були його дотики, навіть від найменшого Джонові кортіло верещати на весь голос.

— Магнарові люди мають повну покору своєму ватажкові, а ще спижеві обладунки, — розповідав він тим часом. Балакаючи, було легше не зважати на ногу.

— Магнар — є такий князь на Скагосі, — мовив Нойє. — У Східній Варті були хлопці зі Скагосу, коли я ще тільки приїхав на Стіну. Я чув, як вони балакали про того Магнара.

— Гадаю, Джон мав на увазі старіший ужиток цього слова, — мовив маестер Аемон. — Не прізвище роду, а титул, що походить з прадавньої мови.

— Так, воно саме і значить «князь», — погодився Джон. — Стир є магнаром якогось краю, що зветься Теннія, на далекій півночі Мерзляків. З ним іде сотня його людей і два десятки наскочників, що знають Дарунок не гірше за нас. Та є і добра новина — Манс не знайшов ріг. Той Ріг Зими, якого він шукав у землі уздовж усієї Молочної.

Маестер Аемон зупинився, тримаючи у руці чисті ганчірки для рани.

— Ріг Зими — то стародавня казка. Невже Король-за-Стіною справді вірить у його існування?

— Вони всі вірять, — відповів Джон. — Ігритта казала, що вони відкопали сотню могил… могил королів та звитяжців, усією долиною Молочної, але так і…

— Хто така Ігритта? — зацікавився Донал Нойє.

— Жінка з вільного народу. — Що він може розказати їм про Ігритту? «Вона тепла, розумна, весела, уміє і поцілувати як слід, і перетнути горлянку.» — Вона іде зі Стиром, але не… насправді вона зовсім молода, ще дівчина, з дичаків, але…

«Вона вбила мирного старого за те, що той розклав вогонь зігрітися.» Язик наче розпух і погано повертався у роті. Макове молочко почало туманити розум.

— Я порушив з нею обітниці. Я не мав наміру, але… — «Я все зробив даремно. Дарма покохав її, дарма покинув…» — Мені забракло сил. Піврукий наказав мені їхати з ними, пильнувати, щоб я не вагався, щоб я…

Голова здавалася набитою мокрою вовною. Маестер Аемон знову нюхнув Джонову рану, тоді кинув скривавлене ганчір’я у балійку і наказав:

— Донале, якщо ваша ласка, подайте гарячого ножа. І тримайте Джона, щоб не смикався.

«Я не кричатиму» — сказав собі Джон, побачивши розпечене червоне лезо. Але і цю обітницю порушив. Донал Нойє тримав його на столі, а Клідас допомагав спрямовувати маестрову руку. Джон не рухався, лише гатив кулаком по столі знову, і знову, і знову. Біль був такий неймовірний, що сам він почувався усередині його малим і безпорадним — наче дитина, що скиглить у пітьмі. «Ігритта» — думав він, поки ніздрі йому забивав сморід паленого м’яса, а вуха глухли від власного вереску. — «Я мусив, Ігритто.» На половину удару серця мука наче припинилася, але тут гаряче залізо знову торкнулося рани, і Джон зомлів.

Коли вії потроху затріпотіли, і очі розплющилися, Джон був загорнутий у товсту вовну і наче плавав у теплі. Рухатися він не міг, та це не важило. На якусь мить він уявив, що разом із ним Ігритта — порає його ніжними руками. Потім очі заплющилися, і прийшов сон.

Наступне пробудження було не таке лагідне. У покої стояла пітьма, під ковдрами до Джона повернувся біль — пронизливе скиміння у нозі, що від найменшого руху перетворювалося на розпечений ніж. Про це Джон дізнався мимоволі — коли спробував перевірити, чи ще досі має ногу. Довелося йому, хапаючи ротом повітря, проковтнути крик і якнайсильніше стиснути кулака.

— Джоне? — З темряви з’явилася свічка, а по тому і добре знайоме капловухе обличчя. — Не рухайся!

— Пип? — Джон простяг руку догори, хлопець ухопив її та гаряче стиснув. — Я вже думав, ти пішов…

— …зі Старим Буряком? Та ні, він мене вважає за надто малого і зеленого. Грен теж тут.

— Тутечки я! — Грен виступив з темряви з іншого боку ліжка. — Лишень заснув трохи.

Джонові пересохло у горлі.

— Води, — прохрипів він.

Грен сходив по воду, підніс йому кухля до вуст.

— Я бачив Кулак, — мовив Джон після довгого ковтка. — Кров, мертвих коней… Нойє каже, з тузінь братчиків повернулося… хто?

— Дивен повернувся. Велетень, Скорботний Ед, Миленький Донел