Борва мечів - Джордж Мартін

— Знаю, жодні слова не зарадять справі. Але я прийшов сюди, щоб скласти вибачення за образи, завдані вашому шляхетному домові, та покірно прохати вашу князівську вельможність зглянутися на вашого короля.

— Вибачення, хе-хе. Пригадую, ви таки обіцяли їх скласти. Я старий, але таких речей не забуваю. Пам’ятаю, можна сказати, краще за деяких королів. Молоді — вони про все забувають, щойно побачать гарненьке личко та пару пружних цицьок, хіба ні? Та я теж був такий самий. Хтось скаже, що я й досі такий, хе-хе. Та вони помиляються, як помилилися ви. Все ж ви прийшли до мене залагодити справу. Гаразд, гаразд, але образили ви не мене, а моїх дівчаток — то саме їх ваша милість і мають просити про вибачення. Моїх юних дів — онде вони стоять. Погляньте, роздивіться.

Він майнув пальцями, зграйка дівоцтва відокремилася від стін і хутко вишикувалася перед помостом. Дзвоник теж почав був підводитися, весело теленькаючи дзвіночками, та пані Фрей прожогом ухопила недоумка за рукав і смикнула на місце.

Князь Вальдер почав називати імена.

— Моя донька Арвин, — вказав він на дівчинку років чотирнадцяти. — Ширея, наймолодша шлюбна дочка. Амі та Маріанна — онуки. Амі я видав за пана Баша з Семиструм’я, та Гора вбив того бовдура, і я отримав дочку назад. Оце Серсея, але ми її кличемо Бджілкою, бо її мати була з Чмеликів. Осьо ще онуки. Одна — Вальда, інші… теж якось звуться…

— Я — Мерія, пане дідусю, — мовила наступна дівчинка.

— Ти балакуче створіння, оце вже напевне. За Балакучкою — моя донька Тита. Потім ще Вальда. Аликс, Маріса… ти Маріса чи ні? Так я і думав. Вона не завжди буде лиса — то їй маестер зголив волосся, але божиться, що відросте. Оці близнючки — Серра та Сарра.

На одну з найменших дівчаток він примружився і запитав:

— А ти ще одна Вальда, абощо?

Дівчинці було, мабуть, роки з чотири, не більше. Вона чемно присіла і відповіла:

— Я Вальда пана Аемона Водоглая, пане пладідусю.

— Ого, ти вже розмовляєш? Та байдуже. Що ти можеш сказати розумного? Твій батько завжди молов самі дурниці. До того ж він — байстрюцький син, хе-хе. Ходи звідси геть, тут місце самим лише Фреям. Королю-на-Півночі байдуже до нешлюбних виплодків.

Князь Вальдер скосив очі на Робба. Дзвоник схилив голову і зателенькав.

— Осьо вони усі, мої юні діви. Хоча ні, одна вже удовиця. Та деякі навіть люблять уже пробитих жінок. А ви ж могли б узяти собі будь-яку, аби забажали.

— Я б не знайшов у собі сили обрати якусь одну, пане князю, — ретельно добираючи ввічливі слова, мовив Робб. — Всі ваші дівчата надзвичайно гарні та чарівні.

Князь Вальдер пирхнув.

— А ще кажуть, це в мене очі погані! Гаразд, погоджуся, тут є кількоро не конче бридких. Решта… нехай, байдуже. Король-на-Півночі їх однак не схотів, хе-хе. То що ви, далебі, хотіли їм сказати?

— Ласкаві та шляхетні панни. — Робб виглядав відчайдушно збентеженим, але ж давно знав, що ця мить мусить настати, і зустрів її без вагань. — Усі чоловіки мають дотримуватися свого слова, а королі — понад усіх інших. Я склав обітницю одружитися з однією з вас. І порушив цю обітницю. Вину за те я не покладаю на жодну з вас. Я вчинив так не тому, що хотів вас образити, а лише тому, що покохав іншу. Знаю, що жодні слова не зарадять справі, та все ж я прийшов до вас, аби сумирно прохати про вибачення, і заради того, щоб Фреї на Переїзді та Старки на Зимосічі знову з’єдналися у непорушній дружбі.

Менші дівчатка неспокійно совалися на місці. Їхні старші сестри чекали, що накаже князь Вальдер на своєму чорному дубовому престолі. Дзвоник хитався туди-назад, вителенькуючи дзвіночками на комірі та короні.

— От і добре, — нарешті мовив князь на Переїзді. — Ви гарно усе сказали, ваша милосте. «Жодні слова не зарадять справі», хе-хе. Добре сказано, дуже влучно. Сподіваюся, на весільній учті ви не відмовитеся станцювати з моїми доньками. Потіште серце старого, хе-хе.

Він захитав зморшкуватою рожевою головою майже так, як його недоумкуватий онук, лише без дзвіночків.

— А ось і вона, князю Едмуре. Моя донька Рослін, моя найкоштовніша маленька квіточка, хе-хе.

Пан Бенфрей привів її до палати. Вони були схожі один на одного так, що кожен би відразу впізнав брата і сестру, а за віком мали бути дітьми шостої пані Фрей. Кетлін пригадала, що та дружина походила з дому Росбі.

Для свого віку Рослін була невеличка, шкірою біла, наче щойно вийшла з молочної купелі. Обличчям вона була дуже гарненька — маленьке підборіддячко, невеличкий носик, великі карі очі. Густе брунатне волосся спадало вільними хвилями до стану такого тонкого, що Едмур міг би охопити його долонями. Під мереживним передом блакитної сукні випиналися не надто великі, але круглі та принадні груди.

— Ваша милосте. — Дівчина стала на коліна. — Князю Едмуре. Сподіваюся, ви не розчарувалися.

«Де ж пак, розчарувався він» — подумала Кетлін. Обличчя брата аж запашіло з раптових радощів, коли він побачив юну Рослін.

— Ви вже зараз утіха мого серця, ясна панно, — мовив Едмур. — І лишитеся нею до кінця життя.

Рослін мала між двох передніх зубів невеличку щілинку, від якої трохи соромилася посміхатися. Та ця маленька вада робила її ще звабливішою. «Гарненька» — подумала Кетлін, — «але тендітна. Та не диво — вона ж бо з Росбі.» Жінки з дому Росбі не славилися міццю та здоров’ям. Кетлін охоче б віддала перевагу котрійсь зі старших дівчат у палаті — дочок чи онучок, вона не запам’ятала напевне, але на обличчях у них лежала печатка Кракеголів. Третя дружина князя Вальдера походила саме з цього дому. «Широкі стегна — плодити дітей, великі груди — годувати, сильні руки — на собі носити. Кракеголи — дебела порода, з міцними кістками та дужими м’язами.»

— Пан князь дуже добрі, — відповіла панна Рослін Едмурові.

— А панна князівна дуже гарні. — Едмур узяв наречену за руку і підняв на ноги. — Але чому ви плачете?

— З радощів, — відповіла Рослін. — Я плачу з радощів, ласкавий пане князю.

— Та годі вже! — устряг князь Вальдер. — Наплачетеся і нашепочетеся досхочу після весілля, хе-хе. Ану, Бенфрею, відведи сестру