Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Думаєш, тут щось є? — з сумнівом насупилася міс Фіберті.
— Щось тут точно є, інакше у забудовників не виникало би проблем.
Можливо, мені вдасться купити це місце (правда, незрозуміло, на чиє ім’я); отримавши рештки особняка у власність, я зможу обшуковувати його абсолютно спокійно. Але почнемо з повернення щоденника.
Для того, щоби зняти прокляття Діамантової Руни, навіть досвідченому чаклунові потрібні спеціальні причандали (всякі там крейди, кольорові свічки, мідні кульки). Природньо, нічого такого в багажі у білого бути не могло. Повертаючись в готель, я думав, де би мені дістати все необхідне, а міс Фіберті обережна намагалася витягнути з мене особливості ритуалу.
Я так захопився своїми планами, що неприємності помітив лише тоді, коли великий лімузин консервативно-синього кольору зупинився прямо пере моїм носом. Дверці розчахнулися, з салону вибрався непроникно-спокійний Ларкес і подивився на мене так… багатозначно.
А я — фарбований.
Мене наче окропом облили. Я почервонів до коренів волосся, як ніколи в житті.
— Ну, здратуй, Йогане, — повільно вимовив чаклун.
— О! — зітхнула, зрозумівши, міс Фіберті.
Убийте мене..
Ларкес зо хвилину мовчав, закріпляючи досягнуту перевагу, а потім кивнув головою на лімузин:
— Залазь досередини, діло є.
Я був зім’ятий і деморалізований, здатність до спротиву у мене атрофувалася.
— Треба би забрати речі з готелю, — прийшла на допомогу міс Фіберті.
Ларкес обдумав цю ідею і погодився:
— Добре. Якщо хочете, ми підвеземо вас до станції.
Збори і розрахунок з господарем зайняли чверть години.
Всю дорогу до вокзалу старший координатор красномовно мовчав, а був занурений в глибини свого страждання. Це треба ж було так проколотися перед господарем регіону! Я армійських спеців боявся, але хто б їм повірив, брехунам. А у цього, напевне, всі докази в папочку підшиті. Дотошний, гадик…. І що найпротивніше — жодного приводу для дуелі, якщо я не хочу загриміти на багаття за замах на представника влади.
Отримавши на руки багаж і не дочекавшись пояснень, міс Фіберті спробувала обуритися, але Ларкес був непохитним:
— Мені шкода, але містер Йоган повинен їхати прямо зараз. У дуже важливих справа. Він проконтактує вас пізніше.
От і спробуй тут заперечити.
На той момент, коли я більш-менш відійшов від стиду і повністю усвідомив катастрофу, яка мене спіткала, лімузин уже виїхав за місто і мчав широкою дорогою на дві смуги, впевнено обганяючи чадні вантажівки.
— А куди, власне, ми…
— Ти мобілізований, — вагомо кинув Ларкес.
— Так я ж…
— Мобілізований як алхімік.
Так, такий варіант для випускника Редстонського університету існував.
— Війни ж нема!
— Коли почнеться війна, кидатися буде пізно. Інгерніці потрібні твої таланти уже зараз!
Я відчув гостре дежавю. Чому, ну чому усіх моїх начальників тягне на патетику, всяке служіння батьківщині і борг перед країною? Навіть коли справа в чомусь абсолютно особистому. Напевне, їх за такою ознакою на посаду вибирають.
І не докопаєшся ж, усе за законом.
В сутінках лімузин зупинився у готелі край дороги, який так і залишився для мене безіменним. В принципі, Ларкес був готовий продовжувати їхати далі, але водієві потрібен був відпочинок, та і мені слід було зайнятися собою.
— У тебе є дві години, — змилостивився до моїх проблем старший координатор. — Сподіваюся, ти зможеш привести себе в порядний вигляд без сторонньої допомоги.
Зможу, куди я дінуся.
Ненавиджу такі обломи. Ненавиджу! Добре, принаймні, не доведеться пояснювати, чому я залишився живий після того, як я помер.
Глава 39
Те, що гра буде найсерйознішою у її житті, Лаванда зрозуміла в той день, коли залишилася сама.
Зграйка сектантів-неофітів, які чудом уникнули влаштованих «наглядом» облав, розсіялася як дим, але лише дволична біла знала, що вони йдуть назавжди: соратники, які викрили себе перед владою, Чудесникам були не потрібні. Чи слід було їй відкрити очі нещасних на їх участь і закликати до спротиву? Скорше за все, їй просто не повірили б. Та і що би означав любительський бунт посеред маєтку, оточеного трьома шарами вартових-змінених! В Каштадарі Лаванда пару разів бачила, на що здатні люди, що попали під Духовний Патронат, і на милість не розраховувала. Залишалося лише глибше занурюватися в образ міщанки Табрет і чекати.
І ось — тиша.
Вирішення власної участі біла чекала у внутрішньому дворику особняка Еверґрінів (заодно можна подумати на предмет останнього сюрпризу, який гарантовано приверне зовнішню увагу до маєтку, хоча, скорше за все, буде інтерпретований неправильно). Лаванда сиділа мовчки, це був єдиний жест скорботи, який вона могла собі зараз дозволити. В кущах пурхали маленькі пташки, в промінні сонця блискали різнокольорові комахи, утримувані магією в межах маленького садочку. До людських бід і обмежень їм діла не було.
Те, що вона знаходиться в фокусі чиєїсь уваги, Лаванда зрозуміла набагато раніше, ніж її гукнули. Хвилюватися даремно шпигунка не стала — вбивці простіше би було зробити свою справу в будинку; в саду занадто багато простору, дивись, жертва ще тікати почне, а там камені лежать всякі… Вона підняла очі і деякий час намагалася усвідомити масштаби нових проблем, старанно придушуючи в собі будь-які прояви емоцій. Лавіруючи вузькими доріжками, до неї наближався поважного вигляду бородатий мужчина, не впізнати якого було неможливо — все свідоме життя Лаванди його зображення то тут, то там з’являлися навколо. Леон Хаіно був найстаршим викладачем Академії емпатів і з легкої руки свої учнів здобув багатозначне звання «метр».
«А його проникливість увійшла в легенди ще до мого народження!»
Лаванді стало недобре.
Вона тільки що викрила в негідних зв’язках відомого громадського діяча, фактично, лідера білої общини, який відмітився і в підтримці нових віянь культури, і в боротьбі з пережитками інквізиції. Які його вчинки служили торжеству справи Чудесників, а які були камуфляжем? Крім того, Леон Хаіно — дуже сильним магом, звання магістра магії він не отримав через постійно декларовану «сильну зайнятість». (А може, тому, що магістри — єдині білі, зобов’язані залишати в НЗАМПІС кристал з відбитком аури?)
Якось в дитинстві Лаванді прочитали казку, де зловмисником виявився найкращий з героїв. Біла тоді довго плакала.
«Такі сюжети не повинні виходити за межі сторінок романів!»
— Я помітив, ви сидите в самотності, — м’яко посміхнувся живий кошмар Лаванди. — Ваші друзі зараз у від’їзди, але, може, мені вдасться їх замінити?
«А голос-то який знайоми! Хотіла упіймати Посвяченого, дурепа стара? На!»
Біла несміливо посміхнулася і посунулася на вузькій лавиці. Нехай шансів на успіх у неї не було, але руйнувати гру зараз шпигунці не дозволяла гордість.
І почалося найдивніше протистояння з усіх можливих: наймайстерніша з обманщиць зіштовхнулася з найпроникливішим з емпатів. Він
