Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Проблема стала зрозумілою через півгодини.

— От с…! — не витримав я.

— Слідкуй за язиком, Йогане, — тонко посміхнулася міс Фіберті.

Все, зав’язую з личиною білого — навіть вилаятися нормально не дають.

Озвіріти було від чого: квартал Липових рядів, позначений на карті міста розмашистим квадратом, взагалі не мав наскрізної нумерації будинків. В смислі, поряд зі спорудою номер двадцять чотири могла приткнутися халупа номер сто тридцять шість, а поряд з особняком номер п’ятдесят вісім — взагалі нічим не забудоване володіння двісті три.

— Може, в газетах малюнки попадалися? — обнадіяно поцікавився я.

— Нічого такого, — обломала мене міс Фібеті. — А ти сам нічого не пам’ятаєш?

— Та яке — мені років п’ять було!

Пам’ять у мене хороша, але не настільки. А неприємніше, що п’ятнадцять рокив тому дім міг згоріти повністю, його залишки — змінити господаря, а всі попередні сусіди — виїхати. Та і сільською місцевістю це місце давно вже перестало бути: від тих самих лип вціліли лише окремі острівці. Райончик виявився елітним: на воротах тут і там красувалися блискучі таблички з іменами заможних чорних магів, відомих цілителів і функціонерів мерії.

Тобто, просто ходити по хатах і трусити господарів у мене не вийде.

— Можна пошукати в муніципалітеті старе планування, — запропонувала міс Фіберті.

Я поморщився.

— Щоби всякі хитродупі чиновники зацікавилися, а що це ми тут забули? Ні до чого! Переселимося в готель поближче і походимо тут. Потратимо зайвий день, максимум, два, зате свідків не буде.

Сказали — зробили. Але дей пройшов, за ним — ще один, а справа не зрушила з мертвої точки. Дім за адресою «Липові ряди, тринадцять», колись винайнятий чорним магом, наче потрійним щитом обгородили. Під кінець навіть міс Фіберті втратила своє звичайне єхидство.

— Е-е… Йогане, а ти не вважаєш, що це місце може бути… не зовсім звичайним?

— Потужної магії тут нема, — буркнув я у відповідь, лише стандартні відвертаючі Знаки на парканах.

Коли ми почали проходити одні і ті ж самі вулиці вдруге, було природньо запідозрити чаклунство.

— Але ми вже всюди були…

— Значить, не всюди. Завтра пройдемося дворами, може, у когось паркан спільний. Якщо є будинки дванадцять і чотирнадцять, то повинен же бути тринадцятий!

Міс Фіберті з сумнівом похитала головою.

Так і довелося би най іти на уклін до архіваріусів, якби не абсолютно ідіотська пригода — мене обікрали. В номері лежав одяг і трохи грошей, але, наче не знайшовши кращої цілі, злодії сперли мою записну книжку. Втрату я виявив моментально — щоденних був єдиним світлим місцем мого життя, яке дозволяло мені зберегти холодну голову, а оскільки настрій і так був не надто, образ білого затріщав по швах.

Та котись вона до Короля, ця тупа личина!

З грацією голодного духа я спустився до реєстраційної стійки і замість відповіді на привітання витріщився чоловікові, який за нею сидів, просто в очі (такий підхід не лише білих бентежить). Здається, це і є власних пансіону. От нехай тепер за всіх і розбирається.

— Щось сталося, сер? — Господар розхвилювався.

— Так, — трагічним голосом проголосив я, — з мого номера пропала річ. Це була книга. Вона належала моєму таткові!

І плювати на те, як тато білого міг володіти книжкою з черепом на обкладинці.

— Сер, а ви переконані, що…

— Абсолютно! — Я дозволив голосові упасти до драматичного шепоту. — Вона лежала на тумбочці, а тепер її нема.

— Не розумію, як ми…

Він що, за ідіота мене тримає?

— В номері прибирали.

Господар очевидно вагався між бажанням все заперечувати і страхом відповідальності. Звичайний білий не зміг би наполягти на своєму, але я ж-то не з них. А крім того, Чудесникам також якось вдається бути наполегливими. Чоловік капітулював.

— Почекайте хвилинку, сер, моя дружина особисто прибирала номер, впевнений, вона пояснить, що сталося.

Природньо, розбирательство зайняло у нього більше, ніж хвилину. За цей час зі свого номеру встигла підтягнутися міс Фіберті, у якої було феноменальне чуття на чужі неприємності. Я мовчав, у мене не було зеленої ідеї про те, як саме скандалять білі (якщо вони, взагалі, здатні на таке). За хвилин п’ятнадцять з внутрішніх кімнат почулися гнівні вигуки і плач, а потім власних пансіону з’явився знову, тягнучи за собою за вухо хлопчину років тринадцяти. Варто сказати, що чоловік то був досить присадкуватий, а хлопець довготелесий, тому підняти паршивця господар не міг, замість цього пригинав того головою мало що не до коліна.

— Мені так соромно, сер, так соромно! Яка ганьба! Мій власний син опустився до крадіжки у постояльців!

— Я би повернув, — нив хлопець, намагаючись вивернутися з батьківських кліщів.

— Поверни, — погодився я. Починаючий злодюжка співчуття у мене не викликав.

— Вона згорі-іла-а-а!

Крізь шмарки і хлюпання носом виявилося, що цього йолопа звабив чарівний зовнішній вигляд мого щоденника: малий до смерті захотів взнати, що там написано. Хороший би був з мене маг, якби до моїх секретів було так легко добратися! Але охоронні закляття спрацювали чітко, і хлопцеві сильно пощастило, що він не спалив хату.

— Це послужить тобі уроком, — настановчо виголосив я. — Тепер ти знаєш, що навіть маленька непорядність може привести до великих неприємностей, яким би невинним не здавався тобі твій проступок. Сподіваюся, надалі твій татко зуміє забезпечити твою хорошу поведінку.

Власник пансіону розсипався в подяках, продовжуючи чіпко тримати підлітка за вухо, а хлопець помітно зблід.

— А тепер поясни мені, будь-ласка, де саме згоріла моя книжка?

— В будинку чаклуна.

В моїй голові задзвеніли дзвіночки. Хоча ні, це вже був цілий набат.

— Яка дивна назва, — підключилася до гри міс Фіберті. — Там живе чарівник?

— Жив колись, — помітивши, що ми не збираємося роздмухувати скандал, господар став надзвичайно люб’язним. — Дім згорів, і з того часу там нічого не можуть збудувати. Захисні знаки не лягають, і ніхто не може зрозуміти, чому. Я можу провести вас до місця, тут недалеко…

— Не варто завдавати собі труду, просто поясніть, як туди дійти, — ангельським тоном заперечив я.

Думаю, в такому випадку хлопець точно не збереться вслід за нами — товариства татка йому надовго вистачить.

Всього лиш за хвилину ми йшли до ділянки, попри яку проходили разів десять. Виявилося, що великий маєток розділили на частини, на двох з трьох тепер стояли будівлі, а третя забудові не піддавалася, тому там розбили парк (звичайно, номерка на його огорожі не було). Якщо хтось хотів спеціально сховати руїни, нічого кращого придумати би не зміг. Потрібний нам будинок на вигляд був як невисокий кам’яний бортик, з усіх боків оточений бузком. В парку навколо (три доріжки,