Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Дзвінок від Джима Нурсена пролунав несподівано — на початку весни.
— Ти зараз вільний? Намічається шикарна поїздка на кургани! Поїдеш моїм помічником?
— Зараз?
Час був нехарактерним — середина семестру. Що означало: дешева, в міру кваліфікована робоча сила зі студентів буде для експедиції недосяжна.
— Це ж Полісант, малий! Там влітку справжня пічка, ні краплі вологи цілий сезон. Краще попасти під дощик, ніж засмажитися заживо.
Алех погодився без роздумів. Звичайно, колектив, який вже став таким звичним, не збереться (хтось зараз вчиться, хтось викладає), але пропускати ще рік новоспечений маг не збирався. До того ж термін захисту дисертації наближався, а кургани Полісанту датуються якраз часом розпаду Білого князівства. Можливо, вони відкопають там щось корисне для його роботи!
Збиралися з нехарактерним для поважних археологів поспіхом (бедлам у справах — практично, норма, якщо спонсорами виявляються чиновники), так що перший раз всі члени експедиції зібралися разом лише в потязі. Зі знайомих у Алеха були лише сам Нурсен і П’єр Аклеран, який з минулого року вже перестав бути студентом. Ці двоє були раді зустрічі, решта поставилася до появи ще одного білого дещо напружено.
«Бояться, що в полі я стану тягарем. Дуже даремно! У мене і раніше проблем не було, а тепер тим більше не буде.»
Ініціація дала молодому магові дуже багато, як і було обіцяно. Не за рахунок появи якоїсь спеціальної сили, а в першу чергу за рахунок розуміння, скільки всього в його житті визначали сліпі і бездумні коливання Джерела. Не милосердя, не прагнення добра і справедливості, а фізіологічний процес, на кшталт бурчання в животі.
«Це принизливо. Людина в стані бути доброю і без вродженої лоботомії. Бажання співчувати повинно йти з душі, а не ставати вимушеним обов’язком, від якого хоч вішайся.»
Але приводу поговорити про це в Алеха не було, а Нурсен був зайнятий своїм:
— Я радий, що ти приєднався до на! Декан майже нікого не відпустив: момент невдалий, сесія на носі.
— А звідки така раптовість?
Якби пропозиція пролунала раніше, зацікавлені особи могли би поспішити зі своїми заліками або, навпаки, перенести їх на осінь.
— Куратори! — Нурсен звів очі догори. — Після Набли древностями щільно зайнялася армія. Навіть не знаю, радіти цьому, чи плакати.
В розмову втрутився П’єр, дуже недоречно згадавши про кохання за гроші, і розмова повернула в бік знайомств, складання планів і розподіл обов’язків.
Останній відрізок дороги археологи долали на великій вантажівці з сором’язливо замазаними військовими емблемами. Почувши слово «курган», Алех вималював в уяві величні схили, над якими ширяють орли. Замість цього його погляду відкрилися пагорбки висотою від сили метрів по п’ятнадцять, над степом вони виступали лише завдяки плоскому рельєфові. Нічого величного. Алехові дуже хотілося знати, як урядові агенти вийшли на це місце, — питання, яким ніхто, крім дотошного білого, не зацікавився. Покриті густим дерном сили зберігали первозданну форму — випадкові знахідки в процесі і будування, і захоронення можна було виключати.
Стримано лаючись, робочі вирубали в чагарнику майданчик і почали облаштовувати табір. Алех згадав, що Полісант вважають мало що не пустелею. Навколо все росло і цвіло. Натхненні зимовими дощами, мешканці степу спішили повернути колесо життя ще на один оборот. Білий зробив над собою зусилля і перестав витріщатися на квіти і пташок — пора починати працювати.
Відповідно до висновків магів-шукачів, вхід у древню гробницю був розташований в основі нічим не цікавого ззовні пагорба. Штольню вирішили копати не згори, а збоку: трохи довше, зате зручніше. Нурсен, не обмежений питаннями фінансів, найняв у найближчому поселенні десяток робітників, завіз матеріал для укріплення стелі, інструменти, і робота закипіла, наскільки це слово, взагалі, можна застосовувати, говорячи про археологію. Ні про яке «копай глибше — кидай дальше» мови не було, землю вибирали сходинками, щоби якомога більш акуратно розділити ґрунт, як вздовж проходу, так і по його висоті.
— Поміть, верхню частину пагорба складає глиняний корок. — Нурсен розім’яв пальцями грудку, яка застрягла в ситі. Будівельники знали, що тутешні ґрунти дуже добри розмиваються, і не звабилися дешевизною.
— Алех по-новому подивився на кургани: до третини їх об’єму було завезено щонайближче з басейну Сліпої ріки, п’ятдесят кілометрів по прямій, без всяких вантажівок, в кращому випадку, на возах. Напевне, те, що лежить під пагорбом, людей і справді турбувало.
Час ішов, денна температура повзла догори. Тепер Алех краще розумів прагнення Нурсена закінчити розкопки до літа. Польовий табір впевнено набував рис справжнього поселення, а великі армійські вантажівки, які щодня підвозили воду і харчі, роз’їздили між пагорбами глибоку колію. Для додаткової безпеки до експедиції приєдналися два чистильники, зневажливо-нахабні і дуже незадоволені тим, що доведеться ночувати в наметах. Після двох днів неперервних скандалів виявилося, що спокійно переносити чорних може лише білий (навіть Нурсен був вражений цею обставиною). Чому би й ні? Алехові була чимось симпатична неприборкана енергія і нестримна самовпевненість, з якою бойові маги почали наводити в таборі тільки їм відомі норми безпеки.
— Межи курганами ночувати недобре, — морщився Япін, молодший з чистильників. — І, взагалі, не треба було будуватися так близько до них.
— Та більше ста метрів вийшло, і периметр є! — дивувався Алех.
— Шерех розбере, що там завелося за такий час. Щоб ти знав — місцеві тут навіть кіз не пасуть.
— Хто ж тоді знайшов гробницю?
— Дідько його знає.
Зате зрозуміло, чому такий бур’ян навколо — первинна природа.
Вслід за бойовими магами до табору приїхали чиновники: особисто куратор проекту містер Ламберт з секретаркою. Чи були вони в курсі досягнутих успіхів, чи випадково вгадали, але того ж дня робочі наткнулися на кам’яний бортик — жерло колодязя, яка вело вглиб до гробниці. Ціль розкопок знаходилася на п’ять метрів нижче.
Далі робота пішла швидше: колодязь був засипаний не землею, а каменями. Точніше, уламками якихось будівель, статуй і мармурових обелісків, жодної необробленої каменюки Алек там не бачив. І це в степу, де ні каменоломень не було, ні крупніших міст зроду не стояло.
— Виглядає, наче тут поховали будинок, — поділився він з Нурсеном дивним відчуттям.
— Дуже може бути, — примружився той. — Згадай обставини падіння Білого князівства. Їх стиль життя був викликом тодішньому патріархальному суспільству, катастрофу тих часів трактували як прояв божого гніву, і вся «гріховна» культура була насильно піддана забуттю. Ми судимо про неї лише з мало зв’язаних між собою уривків!
— Почуття самозбереження ніхто
