Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Вночі Лаванду розбудив охоронець-змінений (він несподіванки біла мало не обмочилася прямо в постіль).
— Учитель прости вас зібрати мінімум речей і підійти до альтанки біля ставка. Дотримуйтеся тиші.
Лаванда послухалася, гарячково міркуючи, що б це все могло означати. Чи не отримає вона зараз той самий доказ?
«Або квартирку метр на два.»
До ставка обережно пробиралися розбуджені охороною люди. Ліхтарі не горіли, але шпигунка прекрасно орієнтувалася в передсвітанкових сутінках: сад вона встигла вивчити як свої п’ять пальців. Підлога альтанки була піднята, відкриваючи жерло підземного ходу. Туди всі і пройшли.
«Чому так складно? Навряд чи для секретної операції підходить натовп сонних тіток!»
Правда, жінок, крім Лаванди, було лише дві. Сектанти мовчки спускалися вузькими дерев’яними сходками і вервечкою залишали сад через вузенький лаз. В темряві шпигунка раз за разом наступала на патики і балки, які залишилися віз збитих зі стелі кріплень, оптимізму це не додавало.
«Як би там тут все не завалилося на голову.»
Хаіно чекав вибраних соратників у невеликому гайочку метрів за триста від огорожі маєтку. Тунель з густого чагарника чудово прикривав їх від сторонніх очей. Всього зібралося з десяток сектантів. Лаванда привітно кивнула Семові і ще парі знайомих. Рудий Ґертрані грався ножиком (на погляд білої — з очевидним викликом), Чон Адарік нервово морщився і пересмикував плечами (з ним вітатися не хотілося). Всі чогось чекали, дивлячись у бік покинутого будинку.
Всередині лазу щось гулко бухнуло, Лаванду обдула хвиля вологого повітря. Хаіно постояв ще трохи, наче чекаючи якогось знаку, не побачив його і втратив усякий інтерес до маєтку.
— Сьогодні наймити чаклунів завдали по нашому притулку підлий удар, — оголосив він присутнім.
«Невже цивільні тебе розкололи? Молодці!»
— На жаль, нашим братам не вдалося затримати погоню.
«Цікаво, що мало статися, враховуючи, що майже всі спали?»
— Тепер нам доведеться тікати і переховуватися, але ми продовжимо нашу боротьбу!
«Зрозуміло, це такий фірмовий стиль — кидати товаришів у зуби хортам.»
Лаванда не відчувала торжества, але не тому, що не було приводу. Великий Посвячений видавався їй надто спокійним і надто задоволеним для того, хто все втратив. Сем, здається, був їй солідарним, а от Ґертрані очевидно панікував.
— Вчителю, невже все пропало? Вони візьмуть архів, допитають людей! Це провал!!!
«Гм. Чи не тому з підвалу пахло гасом? Ні-ні, це вже ні в які ворота…»
Метр Хаіно поблажливо посміхнувся:
— Контролюй свої емоції, мій хлопчику. Могутній, але нерозумний ворог стає найбільш вразливим тоді, коли переконаний, що він переміг. Наша справа потребуватиме всього лиш трошки більше часу. Містере Адарік!
Похмурий алхімік підняв футляр від скрипки (на вигляд занадто важкий, як на делікатний інструмент) і пішов за своїм паном. Лаванда зітхнула всередині і рушила слідом. Тепер її шанси на втечу виросли як ніколи, але саме тепер вона не мала права самоусунутися. Коротун Сем плівся останнім.
VIII. Мертвий сезон
Унікальність відкриття — це ілюзія, яка спирається на зовнішні атрибути. Однаковість і постійність реальності гарантують, що ті, хто пробує її осягнути, робитимуть однакові висновки, скільки б разів вони не ставали на шлях пізнання.
Доля паладина — стріла, пущена через дощовий ліс. На шляху до цілі вона зриває з гілля тисячі крапель, які все-одно упали би на землю, але не одразу і не тепер. Ті же, хто стоїть на землі, дивуються безпричинності зливи.
Глава 40
Ось так живеш, плануєш, а потім тебе беруть за шкірку і — хопа! — ти у війську. Я був певний, що під таким тиском у мене нічого не вийде (скажемо «ні» творчості з-під палки!), але потім побачив, де працюватиму, і пропав. Керпанські армійські лабораторії були мрією алхіміка, Мрією — з великої літери.
Великі світлі і трохи одноманітні корпуси тягнулися на кілька кілометрів. Від видінь Мессіни Фаулер їх фасади відрізнялися лише трохи меншою кількістю скла і металу. В кожному приміщенні — вода і газ. Окремо — металообробний цех, печі для плавлення і обпікання, власна склодувня — прилади будь-якої конфігурації виготовлювалися за один день. (Хто ба знав, як часом дратує необхідність ваяти реакційний контур лише з доступних під рукою матеріалів!) Лабораторій вищого магічного захисту було аж дві штуки. Співробітники в білих і синіх халатах діловито снували мощеними червоною цеглою доріжками.
М-да, це тобі не мотоцикл на коліні монтувати, масштаби не ті!
Проект «Ріг єдинорога» окупував цілий корпус. Мене відрекомендували членам колектива і оголосили їх довгоочікуваним керівником (привіт, привіт!). Армійські алхіміки зовсім не пищали від щастя через те, що над ними буде начальствувати якийсь бойовий маг. Власне, я теж не горів бажанням кимось командувати, але реакція на пережите приниження була все ще такою сильною, а місцеві лабораторії так разюче нагадували редстонський університет, що у моїх нових підлеглих не було шансів відвертітися.
Проблема була зворотною до тої, яку я колись розв’язав: потрібно було знайти засіб від отруйного аерозолю. Причому, всі мої давніші вироби перед цією гидотою виглядали як ганчір’яна лялька перед ґоулом: одної пляшечки трофейного зілля вистачало, щоби притравити жителів середнього розміру містечка, наче моль у скрині. Відповідно, від нас вимагалося виключити саму можливість такого результату. В першу чергу необхідно було захистити армійських магів (вища цінність, ага, ага) і лише потім думати про нейтралізацію отрути і долю цивільних. Поки що єдиним способом боротьби з ядом залишався сильний вітер.
Фармацевтика — це та пісочниця, в якій я ще не копався (зілля за рецептами магістра Тирандоса не рахуються). На даний момент, позбавлений нормального керівництва колектив ваяв щось на кшталт каучукового балахона з хоботом, до якого слід було прикручувати зовсім немаленький фільтр. Я розглянув пробний екземпляр і зрозумів, що бойовим магам цю штуку краще не показувати — уб’ють. Рішення повинно лежати в області магії, чи то білої, чи чорної, чи то якогось їх поєднання. Тільки чари могли дозволити пермогти чисто алхімічні обмеження на вагу і об’єм.
Моя впевненість виявилася заразною, і від ідеї з балахоном вирішили відмовитися.
Ніколи б не подумав, що досвід возіння з морськими їжаками виявиться таким корисним! Чорні не працюють великими колективами (армійські експерти — курйоз) і не визнають інакших стосунків з підлеглими, крім мовчазної покори. Але той, хто умудрився змусити суесонських землекопів викопати овальний котлован з нахилом дна п’ятнадцять градусів (точно за планом!), зуміє знайти спільну
