Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Білий Халак простояв сімдесят років, це безсумнівне досягнення. — Нурсен був прихильником лінійного прогресу.

— А потім всі його мешканці померли за один день, що теж вражає. — Алех встиг дещо вияснити про прологновану дію заклять.

Старий археолог розсміявся:

— Мені дуже цікаво, що ти напишеш у своїй роботі, малий! Але врахуй — я буду опонентом.

Але лише посміхнувся: він був певний, що всяка працю на вибрану ним тему викличе бурю обговорень. Сперечатися з людьми білому нелегко, але заради істини він був готовий пожертвувати душевним спокоєм. Правді треба дивитися в очі!

Треба, але боязко — на дні сухого колодязя виявилися грубі залізні ворота з вельми високоякісної сталі. Епосі Білого Халака вони не пасували ну ніяк. Стулки розтискали домкратом: вони не розчинялися, а роз’їжджалися набік, Першим в гробницю зайшов чорний, вслід за ним найсміливіший (чи найдурніший) П’єр,

— Нічого нема, — знизав плечима старший чистильник, — навіть дивно.

— Зате знахідок буде багато. Ось, лежало прямо коло дверей! — П’єр продемонстрував товариству півдюжини дисків з мутного скла з різнобарвною металевою інкрустацією.

— Сподіваюся, ти відмітив місце, де ти їх взяв? — насупився Нурсен.

— Природньо! — образився П’єр. — Вони валялися під ногами, я мало не наступив. Таке враження, що їх просто пропхали всередину через щілину в дверях.

— Якісь охоронні амулети? — висловив пропозицію Алех, але використовувати магію на дивних дисках не ризикнув.

— В лабораторії розберемося.

Нурсен і П’єр вирушили описувати і пакувати артефакти. Алех заглянув в пусту діру в землі і відчув незрозуміле тремтіння — надто вже незвичайним було це місце. Воно нагадувало не руїни Білого князівства, а скорше таємниче місто Набли (як його описували ті, хто там побував).

— Дивно це все, — пробурмотів білий, не знаючи, до кого звертається, і поспішив за товаришами.

Тої ночі польовий табір довго не міг втихомиритися. В примарному блакитному світлів зачарованих світильників археологи планували завтрашній день, маршрут огляду гробниці і (як же без цього) заходи безпеки. Алех в обговоренні участі не брав, оскільки знав: його все-одно не пустять першим. Часом аж образливо бути білим, але зараз він відчував дивне полегшення. Молодий маг лежав, бездумно дивлячись на зірки і намагаючись уявити собі людей, які колись заховали цю гробницю від сторонніх очей. Як вони дробили прикрашений різьбою мармур, тягнули його через спекотну пустку, можливо, не раз поверталися знову. Потім навалювали зверху тони щільного і теж здалеку привезеного ґрунту. Титанічний труд! Але не схильний був вважати предків істеричними фанатиками. Для того, щоби ритуально «поховати» статую, достатньо відбити їх носа і втопити в сусідньому болоті… Використовують же для побудови пентаграм крейду — матеріал, який не накопичує магію, здатний моментально і без спотворень вивільнити вкладені в нього чари. Може, в кам’яних завалах він теж був для чогось потрібен?.

Зранку біля жерла колодязя зібралися всі: археологи, маги, куратор. Вниз опустили блакитні світильники, зачаровані мідні Печаті, мотузки і інші дрібниці. Старший чистильник був мовчазним і зосередженим.

— Почали! — Нурсен склав палці в древньому відвертаючому знакові.

П’єр рішуче поліз донизу. Мотузка швидко ковзала між заклиненими стулками воріт. Алехові здавалося, що в стіні під ними щось тихо клацає або ледь чутно дзижчить, хоча це могло бути і самонавіювання: білі ніколи не славилися міцними нервами. На первинний огляд П’єрові відводилося п’ятнадцять хвилин, але біда прийшла набагато раніше.

Хвиля чужої агонії вдарила Алеха по нервах: десь там, внизу, тільки що померла людина.

— Біда, майстре! — видихнув маг, намагаючись впоратися з внутрішнім тремтінням.

Нурсен відчув те ж саме, а до інших долинув спотворений стінами підземелля крик. Містер Ламберт зблід:

— Не може бути! Вони казали, що Стражі не виходять на верхні горизонти!!!

Більше Нурсен не вагався:

— Тікаємо!

Є у археологів-практиків хороша звичка — побачивши найменші ознаки чогось незрозумілого, валити з місця розкопок без роздумів (у світі, де в будь-який момент можна відкопати магічний артефакт, а то і цілого нежитя, така поведінка сильно скорочує смертність). Бігти кинулися всі: і маститі професори, і наймані помічники. Вирвавшись під сонячне світло, менш досвідчені сповільнилися, але їх старші товариші і не подумували зупинитися. Важко дихаючи, натовп розтягнувся вздовж дороги від пагорбів. Нурсен затримався біля виходу, намагаючись докричатися до тих, хто залишився в таборі, молодший чистильник прикривав відступ (дуже важко змусити бойового мага бігти, не оглядаючись). Блиснули багрянцем видимі елементи проклять, і глиняні стіни штольні осіли, завалюючи розкоп. Резонно вирішивши, що пара хвилин у них є, Алех потрусив до табору навпрошки — особистий приклад буде більш ефективним за незрозумілі вигуки. Людей треба було відводити геть.

Відлуння смерті блукало в крові, будячи первісний жах. Що могло вціліти після вікового перебування за цими грубезними дверима, і навіщо його потрібно було ТАК замикати? Вибух незрозумілої лайки підтвердив найгірші побоювання Алеха: перше, ніж пірнути в бур’ян, який вкрив його майже з головою, він обернувся і побачив неймовірне: крізь свіжий завал просочувалася Тьма. Не рідина і не дим, щось рухливе і незв’язане.

«Рій комах?»

Білий в паніці кинувся вперед, упав, втратив орієнтацію і заметався в чагарниках, боячись опинитися там, звідки тікають.

«Шерех би забрав ці зарослі! Де ж табір?»

Відповіддю йому був ще один зойк.

«Містер Нурсен?!»

Коліна Алеха підігнулися. Хвилі агонії били по нервах молодого мага, затерні емпатами спогади пробудилися разом, погрожуючи божевіллям. Білий скорчився на землі, намагаючись заспокоїти пульс і не допустити паніку в Джерело.

«Не треба було мені сюди їхати, з моїм-то самоконтролем. Чи хоча би взяти блокатор…»

Викладені наставниками навики, які ще не встигли стати звичкою, прокидалися ледве-ледве.

«Будь-яке хвилювання робить результат ворожіння непередбачуваним. Емоції, підсилені Джерелом, руйнують свідомість, забирають ґлузд.»

Алех чув, що бойові маги здатні ворожити в гніві і люті. Для білого чарівника це було абсолютно немислимо. Лише повний спокій, абсолютний самоконтроль дозволяли торкатися Сили без шкоди для себе і для оточення. Але як досягнути цього, коли чужий біль і жах хвилями розплавленої лави атакують почуття, коли поряд хтось страждає, а ти не можеш допомогти навіть сам собі? Платою за втрачений контроль завжди ставала смерть.

«Предки, допоможіть! Тільки спалаху Сили тут не вистачало — на кілометр навколо всі ляжуть. Не зараз!!!»

Але біль закінчився, і маг добився спокою, настільки абсолютного, що він був схожим на смерть. Серце ліниво стукало у грудях, легені ліниво наповнювалися повітрям, і кожен наступний вдих був менш глибоким, ніж попередній. Білий впадав у хворобливе заціпеніння — єдиний спосіб відмежуватися від пережитого. Втомлені почуття спали, згаснув страх смерті, занепокоєння за себе і інших. На Алех наповзала ватна ковдра сну, який грозив стати останнім, і не було поряд нікого, хто би