Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Очевидно, про кого мова.

— Я не він. Я сильніший і можу більше. У мене є друзі, — лише не бовкнути «серед нежиті». — Вони замахувалися на мене тричі, і так і не добилися успіхів, зате їм вдалося привернути мою увагу.

А увага майстра-некроманта — це страшно.

Він спробував сміятися і закашлявся.

— Самовпевнений, як усякий чорний маг.

— Я — алхімік.

Він надовго задумався.

— Ну, раз алхімік, то, може, щось і вийде. Тут, розумієш, дурною силою справу не вирішити, тут розуміння потрібне. Тод міг гори перевертати, армії стосами складати, а от в дрібницях розбиратися не для нього було. Розумієш?

Я кивнув. Дуже характерний для чорних стан. Розум і тонке розуміння приходять до нас на присмерку життя, та і то не до всіх. Добре хоч, живуть маги довго. Долі доводиться старанно штурхати і бити чорного, щоби він почав не боятися, ні (це — ніколи!), але, принаймні задумуватися про майбутнє. А оскільки штрикнути бойового мага і залишитися живим важко, то і розумних серед ініційованих мало.

— І з чого ти збираєшся почати?

— Білий Халак, ритуал Літургії Світла. Я бачив схему того, що Чудесники намагалися провернути, вона мені не зрозуміла. Ритуалові не вистачає якоїсь дуже важливої частини, інакше затрати енергії і очікувані результати не порівнюються. В чому справа?

— А ти і справді шариш. — Він наморщився, дістав з-під подушки пласку пляшчину і зробив з неї кілька ковтків. — Добре. Лише врахуй, подробиць я не пам’ятаю і дещо з тих книжок так і залишилося неперекладеним. Знавців давніх говірок і в ті часи було важко знайти, а тепер тим більше.

Расмус Іберлі заговорив.

Я подав знак міс Фіберті, вона дістала з торбинки планшет і олівець і стала швидко записувати (до того, як податися в «балакухи», моя помічниця працювала стенографісткою, так що за адекватність тексту можна було не боятися). Я слухав, мене цікавила суть.

— Це трохи схоже на те, що розказують священники, але, наче б то, все так і було насправді.

Так, прямо як у священних книгах: жили люди, нічого не знали про магію, і жили вони добре. В перекладених Расмуом книжках про це розповідали рядки древніх легенд (древніх навіть для тих, хто писав ще тоді заборонені гримуари), а у мене перед очима стояли спогади Мессіни Фаулер — небіжчиці, яка жила сто тисяч років тому. Так, влаштувалися вони і справді непогано — ніякої магії, лише алхімія, зате який розмах! А потім їх зжерли фóми. В легендах нашестя Потойбічного називалося «невідоме зло» і сталося один раз (найімовірніше, трикратний кінець світу не поміщався навіть в головах у переписувачів). В кінці кінців, тим, хто вижив, така традиція набридла і вони винайшли якусь зброю проти невідомого ворога. Цікаво, в яку епоху це сталося? Не в часи Набли, точно. Про цивілізацію Бекмарка я нічого не знав, а з Кейптауером у мене не пішло: спогади двічі покійного містера Флапа в голові так і не виплили.

— Займалося цим якесь небесне воїнство, в рукописах ще емблема була — крильця на зоряному фоні. — Расмус теребив мундштук кальяна, зосереджуватися на чомусь йому ставало все складніше. — Далі ми розібратися не встигли. Чи не всім сподобався результат, чи то якісь побічні ефекти були, але люди чомусь захотіли позбавитися цієї зброї. У всіх книжках була засторога не зв’язуватися з цим самим воїнством, що б ти не обіцяли. У Тода була теорія, що Чудесники наші якраз і є ті самі небесні воїни.

— Гм. — Цінність інформації була не те щоби нульова, але для моїх цілей очевидно недостатня. — А де ті книги, які ви перекладали?

— Все було у Тода. Він спонсорував покупки і платив мені за переклади. Коли його вбили, на ринках нічого не виплило. Я думав, колекція залишилася у вдови, а тепер схиляюся до того, що книги знищено.

Не так то це просто — знищити зачаровані гримуари, точно вам кажу. А от якийсь хитрий тайник був дуже навіть в дусі для чорного мага (тут я згадав щілину за парканом дядькової хати).

— Не пам’ятаєте, він їздив кудись, коли віддавав вам книги або забирав їх назад?

— Важко сказати. Ми тоді у Фінкауні жили, він по роботі постійно кудись їздив.

Від Фінкауна до Краухарда багато днів дороги, возитися туди-сюди було б надто помітно. Скорше за все, тайник був десь ближче.

— Дякую вам, Расмусе. — Я поліз у внутрішню кишеню і виписав чек з одного з моїх анонімних рахунків (знав про який лише Джо, значить ніхто не міг заарештувати його після моєї фальшивої смерті). Треба сподіватися, що гроші підуть на благе діло. — Ви би підлікувалися, чи що. Мені ваша допомога ще може знадобитися.

Ми вибралися з просмерділої дезінфекцією квартири, залишивши Расмуса вертіти в руках чека з кривою усмішкою на устах. Моя дурна і недоречна совість була чистою. Залишилося чи ні у ньому щось людське, хай предки вирішують, за такі гроші цілителі зможуть повернути його в норму чисто фізично, все інше — не до мене.

Власне, в Хо-Каргу мене більше нічого не тримало.

— Томасе, — напівпошепки покликала мене міс Фіберті, — думаєш, це правда? Про зброю?

— Дурниці все. — Я крокував глибоко замислений, майже не усвідомлюючи, як ноги знаходять дорогу в лабіринті темних дворів. — Якщо та штука — засіб від нежиті, то чому після її застосування тих стає більше? Напевно що воно призначена для чогось іншого.

— Наприклад?

— Я знизав плечима:

— Хтозна? Може у нашій мові слова такого не існує, для чого вона зроблена. Або ми з такою проблемою поки ще не здибалися.

— Що будеш робити?

— Шукати першоджерела. Наскільки я зрозумів, тато не встиг конкретно ними зайнятися.

Зате ясно, куди ділися родинні статки! Хоча, так навіть краще: антикваріат — хороше вкладення грошей, інфляцію-то ніхто не відміняв. Все-одно мати не ризикнула би користуватися його рахунками. А от Чудесників пора роз’яснити. Справа з цими маніяками тягнеться не двадцять і навіть не чотириста років. Скільки можна? Три до одного — це вони всі свідчення про Халак в доступній літературі підчистили. Потрібно знайти і розорити їх гніздо! Хай спробують на власній шкурі, як це — бродити в пітьмі навпомацки, намагаючись розібратися, що ставалося, а що ні.

Пошуки блудного некроманта просувалися повільно, але зупинити старшого координатора північно-західного регіону могла лише смерть (Ларкес, взагалі, ставився до наказів керівництва дуже серйозно). Першим пунктом на повістці стояло встановлення особи лже-Йогана, і з цим несподівано виникли проблеми. Самозванця бачило багато людей, але при цьому всі вони описували його як білого. Завідомо білого! Раніше Ларкес не звертав уваги, наскільки різними словами люди говорять про магів, оскільки в ситуацію невизначеності не потрапляв. Задавати питання-підказки