Сакрал - Ірина Хомін

— Люблю цей камін, — посміхнувся ніби сам до себе.

— Так, — відповіла Тереза. — Тут затишно.

Вона не знала, що іще можна сказати. Виходило надто просто. Кілька днів тому вона зустріла цього чоловіка в горах, злякалася, прийняла за маніяка. Сьогодні вони познайомилися, і ось вона в нього в гостях, ніжиться від тепла каміна, не у своєму одязі…

— Моя дружина дуже хотіла, щоб у нас був будинок з каміном, — раптово мовив Борис.

— Дружина? — розгубилася дівчина. — А де вона тепер?

— Вона померла. Давно.

Кажуть, по очах видно, що відбувається в людській душі. І хоч Борис дивився у вогнище, ховаючи погляд між його жадібними язиками, а все ж таки Тереза розгледіла там смуток і біль. Мало хто з чоловіків здатний на такі переживання. Батько теж говорив, що кохав маму, але при цьому від нього і його слів віяло холодом, майже морозом…

— Ви любили її?

І почула очікувану відповідь:

— Так.

Кілька секунд вони пили вино мовчки. Борис витав у власних спогадах, а Тереза шукала слів для продовження розмови, але не знаходила.

_ Можливо, тобі здасться дивним, — порушив тишу Борис. — Але буде краще, якщо ти перейдеш на «ти» при звертанні. Річ у тім, що в нас буде багато спільних справ.

— Яких справ?

— Якщо я тобі зараз почну розповідати, ти не повіриш. Потрібно, щоб ти сама зрозуміла, з чим маєш справу. А коли в тебе почнуть виникати конкретні питання, я весь до твоїх послуг. Домовилися?

— Так, — чомусь відповіла Тереза.

Тиждень тому вона б посміялася, якби сказали, в якій ситуації опиниться, але зараз була ладна повірити у все що завгодно. Ще зовсім недавно планувала стати «реальною», завести сім'ю, дітей. А тепер все здавалося таким далеким.

— У вас… у тебе були діти?

Борис хитнув головою. Досить болісне питання. Завжди хотів дітей, але разом з Діною померли всі мрії. Жодна жінка на світі не могла замінити її. І ніколи не зможе. Таке кохання буває лише раз у житті.

— А ти плануєш найближчим часом завести дітей? — відповів питанням Борис.

— Планувала.

— А що заважає?

— Все, що відбувається, — випалила Тереза і осіклася.

Борис помітив, що дівчина не бажає розмовляти на цю тему. Хоча саме ця тема його найбільше цікавила.

«Нічого, з часом ти сама все захочеш розповісти», — подумки зі смутком посміхнувся.

— Ти плануєш дітей без шлюбу? — Борис кивнув на руку без обручки.

— Ні. Спочатку буде шлюб. Можливо, навіть цієї осені. Час покаже.

— Щаслива.

— Гадаєш?

— Звичайно. Сім'я, діти. Звичайне щастя, що ще потрібно від життя?

— Ну, багато чого. Я, наприклад, ще хочу досягти чогось у мистецтві. Оце нещодавно планувала авторську виставку. Ти ж знаєш, що я малюю, так? Але, правда, виставка вже не відбудеться. Думаю, навіть спільна. Але нічого, мине час, я працюватиму, створю багато нових картин. Звичайно, я буду поєднувати це з вихованням дітей…

— А що важливіше? — перебив Борис.

— Не знаю, — зізналася Тереза. — В принципі, завжди на перше місце ставила мистецтво. Сім'я є у всіх.

І осіклася. Недарма кажуть: «Язик мій — ворог мій». Борис ледь приплющив очі, але не сіпнувся, навіть не розтулив вуста, щоб щось мовити.

— Хоча… напевно, сім'я — це головніше, — уточнила Тереза, раптом усвідомивши, як то страшно залишитися в цьому світі самому.

Прагнути близьких людей, благати про людське тепло, але не отримувати їх.

Аж здригнулася.

— А що каже з цього приводу майбутній? — вирішив розрядити обстановку Борис.

— Хоче зробити з мене домогосподарку.

— Варіант непоганий, але не піддавайся. Без мрій життя пусте і нічого не варте.

— Не піддамся, — пообіцяла Тереза. — Я зможу досягти компромісу і встигну там і там.

— Щаслива.

Тереза стенула плечима і відпила ковток теплого вина. Вона не почувала себе щасливою і не могла зрозуміти, про що говорить цей чоловік. Те щастя здавалося таким далеким і незрозумілим…

— У тебе не зовсім радісний вигляд, коли ти говориш про нього.

— Про Валентина?

— Так. Чому?

— Не знаю.

Вона трохи розгубилася. Це ж треба так розбиратися в людях. Нічогісінько не сказала про «коханого», а її вже й розкусили.

— Я не кохаю його. І мені якось байдуже, буду я з ним чи ні… В принципі, не зовсім байдуже, він вирішуватиме всі мої проблеми, все залагоджуватиме, утримання сім'ї стане тільки його справою. Багато жінок мріють про таке.

— Але не ти.

— Чому ти гадаєш, що я виняток?

— Hi, — пояснив Борис, — ти не виняток. Але тобі чогось бракує для щастя. Можливо, того ж кохання.

— Можливо.

— А чому в тебе немає до нього почуттів?

— Складно якось…

— Він негарний?

— Та ні… вродливий.

— Ідіот?

— Розумний. Аж занадто.

— То в чому річ?

Тереза задумалася. Воістину важке питання. їй завжди хотілося пізнати оте кохання. Але… інколи вона сумнівалася в його існуванні.

— А як люди закохуються?

Питання застало Бориса зненацька. Він і уявити не міг, що на світі живуть такі люди! Ще в студентські роки він покохав Діну і досі не може розлюбити, хоч вона вже понад двадцять років лежить у землі.

— Ну, як би тобі пояснити?… У чоловіків і жінок це відбувається по-різному. Можу розповісти, як у жінок… — пожартував Борис.

Тереза схилила голову на спинку крісла-велетня і приготувалася вислухати курс з анатомії, але почула інше:

— Колись жила на світі богиня