Сакрал - Ірина Хомін

— Так-то воно так, але хіба то велика таємниця?

— А як ти їй скажеш, що рідна мати намагалася її вбити? І Олександр…

А далі Тереза не розібрала, про що заговорили її родичі. У вухах задзвеніло, ніби крізь тіло пройшов струм. Хотілося кричати. Боже, як хотілося кричати, аж вовком вити! Очі обпекло, здавалося, ріки сліз поллються, але не впала жодна сльозинка. Тільки руки трусилися, та з такою силою, що розставлена на залізній таці порцеляна почала дзеленчати.

Вона злякалася, але не того, що стукіт чашок почують дядько з тіткою, а того, що сервіз зараз почне летіти додолу. Припала на коліна, поставила тацю просто на килим і аж тоді дала волю сльозам. Власне скигленню, бо скупі сльози, одна чи дві, лише виступили на очах, а литися ніяк не хотіли.

Чи то стукіт сервізу, чи скиглення, змусили Галину з Миколою визирнути в коридор. А там, просто на підлозі, сиділа їх небога з почервонілими від сліз очима і дивилася на них диким навіженим поглядом. Зараз вона нагадувала хижу поранену кішку, що була ладна кинутися на будь-кого, хто наблизиться до неї.

— І що ви ще від мене приховуєте? — прошипіла крізь зуби Тереза.

Тітка відсахнулася. Завжди така мила Тереза не була схожа на себе.

— Що розкажете цікавого? Чи вам мову відняло?

— Терезо, вгамуйся! — спробував спинити її дядько. — Сядьмо і все обговорімо.

— Ми вже все обговорили! Ви мені брехали! І тепер брешете! — вигукнула дівчина.

Галина сховалася за спину чоловіка і прошепотіла:

— Схоже, донечка «пішла» у свою маму. Може, викликати «швидку»?

— Краще зателефонуй Олександру.

— Мого татуся на допомогу кличете? Того, що все життя приховував від мене правду?

Тереза зірвалася на ноги, готова кинутися в напрямку телефону, але вчасно зупинилася. Що то допоможе? Це її батько, «видатний драматург», закрутив спектакль, а оті двоє лише покірні маріонетки, які виконують волю вищого начальства.

Розвернувшись, вона кинулася до вхідних дверей, ривком відчинила їх, кулею вилетіла на сходову клітку, а звідти прямісінько на вулицю, під зливу.

Секунди за дві на ній не залишилося жодного сухого місця. Але злива витверезила розпашілі нерви, і Тереза якусь мить стояла посеред розбурханої стихії, що лила з неба. Стояла, піднявши вгору голову і питаючи в Бога, чому так?

А вже потім відчула холод, коли дійшла до машини, вимита дощем, обвіяна вітром, коли довелося пробиратися по воді вище щиколоток і коли зовсім поряд проїхала машина, мало не збивши дівчину посеред дороги.

Борис нічого не сказав. Бачив, як її трусить, розумів, що навряд причиною є прохолода. Краплини дощу скапували з мокрого волосся, що зміями розлетілося по плечах, футболку і джинси можна було викручувати, а руки ніяк не могли знайти собі місця — то терлися об джинси, то покірно лягали на кермо, то охоплювали плечі.

— Гарні в тебе родичі, — сказав, скидаючи з себе піджак, — навіть парасолю на таку зливу не дали.

Дівчина нічого не відповіла, але запропонований піджак взяла і накинула на плечі. Так стало значно тепліше.

— Як торт? — ненав'язливо запитав Борис.

О-о-о! За цим питанням ховалося багато. Як розмова? Що дізналася? Чому в такому стані? І врешті-решт, чи досиділа до кінця і чи попрощалася? А може, так вискочила, без парасолі?

Дівчина відчула пастку нутром. Від сили кілька годин тому познайомилися, а вже в душу лізе!

— Смачний, — відмахнулася одним словом, боячись, що зрадить голос.

— Ну я ж казав! — добродушно кивнув Борис.

Мовляв, вірю. Але все зрозумів. За стінами будинку тільки-но щось сталося, щось важливе, але тільки вона не скаже. Наполягати марно.

Не чекаючи наступних питань, дівчина завела машину, натиснула на газ. У голові все ще плуталися думки. Мама. Тітка. її хотіла вбити власна мати? Сльози знову навернулися на очі. Чому ж батько усе приховував? Батько. Галина, мабуть, уже дзеленькнула йому і доповіла про останні події.

Не без того.

Зараз приїде додому, а там її вже чекатимуть.

— Обережно, — попередив Борис, коли перед самою «Таврією» прошмигнула машина.

Вона хотіла зосередитися. Боже, як вона хотіла зосередитися! Дратувало все — той, що сидів поряд, автомобілі на дорогах, батько, який зараз почне читати мораль. На сьогодні досить серйозних розмов.

Баста! Забагато!

Підсвідомо натиснула на газ і перемкнула передачі. Сама не знала, куди поспішає.

Тільки б швидше.

Борис стривожено глянув на дорогу, а потім на кермо. Видимість нульова, все скло залите водою. Куди поспішати?

— Обережно, — знову повторив він.

— Відчепіться.

Тільки на мить повернула голову, натискаючи на педаль газу. Здавалося, швидкість допоможе втекти від проблем. Ось вона — дорога. Майже все видно. Тільки на мить повернула голову.

Скрегіт м'ятого заліза і битого скла пройшовся зовсім поряд, біля лівого плеча. Тереза навіть голову втягнула.

Авто зупинилося метрів за кілька. Посеред вулиці. Тереза сиділа зовні начебто спокійна, руки гладили кермо.

— Це ви винні, — дорікнула Борису.

Все ще лила злива. І тепер зовсім стемніло, мабуть, вечір перейшов у ніч, хмари не могли аж так затягнути небо.

Чекала, що зараз почнеться крик на вулиці, сварка. Іще щось. Але крім шуму зливи не чула нічого. Ще мить почекавши, дівчина вирішила, що треба-таки вийти з авто, оглянути місце аварії.

Борис не втручувався, дозволив узяти їй ініціативу у свої руки, походити під дощем, помокнути в його ж піджаку. Коли людина знервована, їй жодні розумні поради не допоможуть…

Трішки роздерлася обшивка та тріснуло скло на задніх дверцятах. Правда, весь бік смугами залишився без фарби. Це щодо «Таврії» і то, мабуть, не все, якщо взяти до уваги грозу з її оптичним обманом.