Буря Мечів - Джордж Мартін

У Джона пересохло в горлі.

— Води,— прохрипів він. Грен приніс води та притиснув йому до вуст.— Я бачив Кулак,— мовив Джон, зробивши великий ковток.— Кров, і дохлих коней... Ной казав, назад повернулася тільки дюжина братів... хто?

— Дайвен, Велет, Стражденний Ед, Славний Донел Гіл, Ульмер, Ліворукий Лу, Гарт Сіроперий. Ще четверо чи п’ятеро. Я.

— А Сем?

Грен відвів очі.

— Він убив одного з Чужих, Джоне. Я сам бачив. Заколов його тим кинджалом з драконового скла, що ти йому зробив, і ми почали його звати Семом Смертовбивцею. Його це страшенно дратувало.

Сем Смертовбивця. Джон не міг навіть уявити Сема в ролі вояка.

— Що з ним сталося?

— Ми його покинули,— жалібно промовив Грен.— Я його трусив, кричав на нього, навіть по щоках плескав. Велет намагався поставити його на ноги, але ж він такий тяжкий! Пам’ятаєш, як він на тренуваннях скрутиться на землі калачиком і скиглить? А у Крастера він навіть не скиглив. Чингал з Олло ламали стіни, шукаючи харчі, Гарт з Гартом билися, деякі ґвалтували Крастерових жінок. Стражденний Ед подумав, що Чингалові поплічники повбивають усіх, хто не зрадив, аби ми не розповіли, що вони зробили, а їх було вдвічі більше. Тож ми лишили Сема зі Старим Ведмедем. Він навіть не ворушився, Джоне!

«Ти ж йому братом був! — мало не крикнув Джон.— Як ти міг покинути його серед дикунів і вбивць?»

— Може, він ще живий,— сказав Пип.— Може, він нас усіх здивує і завтра тут з’явиться.

— З головою Манса Рейдера, ага,— сказав Грен натужно-веселим голосом.— Сем Смертовбивця!

Джон знову спробував сісти. Даремно він це зробив, як і першого разу. Зойкнувши, він вилаявся.

— Грене, йди збуди мейстра Еймона,— мовив Пип.— Скажи йому, що Джонові ще треба макового молочка.

«Так»,— подумав Джон.

— Ні,— сказав він.— Магнар...

— Ми все знаємо,— мовив Пип.— Чатовим на Стіні веліли стерегти південний напрямок, а Донал Ной відіслав людей на Верем’янський кряж, щоб спостерігали за королівським гостинцем. А мейстер Еймон відправив птахів у Східну варту й у Тіняву вежу теж.

Мейстер Еймон, човгаючи, підійшов до ліжка, тримаючись рукою за Гренове плече.

— Джоне, побережи себе. Добре, що ти прокинувся, але дай собі трохи часу оклигати. Ми рану тобі промили киплячою оковитою, приклали кропив’яну припарку з гірчицею і цвілим хлібом, та якщо ти не відлежишся...

— Я не можу,— попри біль, Джон намагався сісти.— Скоро тут буде Манс... з тисячею людей, з велетами й мамонтами... Вічнозим повідомили? Короля?

З чола йому скрапував піт. На мить він заплющив очі.

Грен кинув на Пипа дивний погляд.

— Він нічого не знає.

— Джоне,— сказав мейстер Еймон,— багато чого сталося, поки тебе не було, і здебільшого нічого доброго. Балон Грейджой знову вдягнув собі на голову корону й пішов на своїх лодіях проти Півночі. Куди не глянь, королі ростуть, як бур’яни, ми до всіх них писали, та ніхто ще не відповів. Вони для своїх мечів знайшли нагальніші завдання, а ми далеко, про нас усі забули. А Вічнозим... Джоне, кріпися... Вічнозиму більше немає...

— Немає? — Джон витріщився на Еймонові білі очі та зморшкувате обличчя.— У Вічнозимі мої брати. Бран і Рикон...

Мейстер поклав йому руку на чоло.

— Мені дуже прикро, Джоне. Твої брати померли за наказом Теона Грейджоя — потому як він захопив замок від імені свого батька. Коли прапороносці твого батька хотіли відбити замок, Теон просто взяв його на смолоскипи.

— Але твої брати відомщені,— мовив Грен.— Болтонів син повбивав усіх залізних, а ще подейкують, що він зараз білує Теона Грейджоя по шматочку за всі його діяння.

— Мені так шкода, Джоне! — стиснув його за плече Пип.— Нам усім так шкода!

Джон ніколи не любив Теона Грейджоя, але ж той був батьковим годованцем! Ногу прошив черговий спазм болю, й не встиг Джон спам’ятатися, як уже знов лежав горілиць.

— Це помилка,— не хотів здаватися він.— Біля Корони Королеви я бачив деривовка — сірого деривовка... сірого... І він мене впізнав!

Якщо Бран помер, може, душа його вселилась у його вовка, як Орелл вселився у свого орла?

— Он випий,— Грен підніс йому до вуст кухлик. Джон випив. Голова була забита вовками й орлами, переповнена сміхом братів. Обличчя почали туманитися перед очима, танути. «Не може бути, що вони мертві! Теон би так ніколи не вчинив. А Вічнозим... сірий граніт, дуб і залізо, ворони кружляють над вежами, парують гарячі ставки у богопралісі, сидять на своїх тронах кам’яні королі... Як це Вічнозиму немає?»

Нарешті провалившись у сон, він знову повернувся додому — плескався в гарячому ставку під велетенським білим віродеревом, на якому був вирізьблений батьків лик. З ним була Ігритта — сміялася, скидала з себе шкуратяний одяг, поки не лишилася в чому мати народила, хотіла його поцілувати — але він не міг цілуватися у батька на очах. «Не буде в мене байстрюка,— сказав до неї Джон.— Не буде. Не буде». «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— прошепотіла вона, її плоть почала розчинятися в гарячій воді, м’ясо відпадало з кісток, поки не лишився хіба череп і скелет, а у ставку булькало густим і червоним.

Кетлін

Зелений Зубець почули раніше, ніж побачили,— це нескінченне шамотіння, схоже на гарчання величезного звіра. Ріка кипіла, у півтора разу ширша, ніж минулоріч, коли Роб тут розділив своє військо й дав обітницю взяти собі за дружину дівчину з Фреїв як плату за переправу. Тоді йому потрібен був лорд Фрей з його мостом, а зараз він потрібен ще більше. Серце Кетлін, яка дивилася на темну зелену воду, стискалося від поганих передчуттів. «Убрід ми тут ніяк не перейдемо, переплисти теж не зможемо, а поки вода спаде, може й місяць минути».

Під’їжджали вже до Близнючок, і Роб одягнув корону й викликав Кетлін з Едмуром, щоб їхали поруч. Сер Рейнальд Вестерлінг ніс королівський штандарт — деривовка Старків на крижаному білому полі.

З дощу, наче привиди, випливли вежі прибрамної — туманні сірі обмари, які з наближенням набували дедалі чіткіших обрисів. Кріпость Фреїв являла собою не один замок, а два: дві мокрі камінні дзеркальні копії, розташовані обабіч ріки та з’єднані велетенським арочним мостом. Посередині цього мосту росла Водяна вежа, а під нею бігла рівна