Буря Мечів - Джордж Мартін

Коли він проїздив надвірні будівлі, його не перепинив жоден чатовий. Ніхто не вийшов, щоб заступити йому дорогу. Чорний замок, здавалося, зруйнований так само, як і Сіроварта. У дворі у тріщинах між каміння проросла хирлява коричнева трава. Старі сніги вкривали дах Кремінних касарень і здіймалися кучугурами з північного боку Гардинової вежі, в якій Джон ночував, поки його не підвищили до стюарда Старого Ведмедя. На Вежі лорда-командувача виднілися чорні смуги — там, де з вікон колись валив дим. Мормонт після пожежі переїхав у Королівську вежу, але й там Джон не побачив світла. З землі не було видно, чи ходять вартові по самій Стіні, на висоті сімсот футів, але не побачив нікого на високих маршових сходах, які перерізали кригу з південного боку, наче велетенська дерев’яна блискавка.

Однак з комина зброярні піднімався дим — тоненька цівочка, майже невидима на тлі сірого північного неба, проте й цього було досить. Злізши з коня, Джон покульгав туди. З відчинених дверей лилося тепло, мов гарячий подих літа. Всередині біля вогню однорукий Донал Ной роздмухував міхи. Зачувши шум, він звів очі.

— Джоне Сноу?

— Хто ж іще!

Попри гарячку, виснаження, ногу, магнара, зарізаного старого, Ігритту, Манса — попри все це, Джон усміхнувся. Приємно було повернутися, приємно побачити Ноя з його величеньким черевом і заколотим рукавом, з настовбурченою на підборідді чорною щетиною.

Коваль відпустив міхи.

— Твоє обличчя...

Джон уже і забув про своє обличчя.

— Шкуромін мені око хотів видряпати.

Ной нахмурився.

— Пошрамоване чи гладеньке, а я думав, що це обличчя бачив востаннє, коли до нас долетіли чутки, що ти перейшов до Манса Рейдера.

Щоб не впасти, Джон ухопився за двері.

— Хто вам таке сказав?

— Джармен Баквел. Він повернувся два тижні тому. Його пластуни стверджують, що бачили тебе на власні очі: ти їхав у овечому плащі у валці дикунів,— Ной роздивлявся його.— Бачу, що про овечий плащ — правда.

— Все правда,— зізнався Джон.— Принаймні зовні.

— То, може, мені вже слід меча витягти й кишки тобі випустити?

— Ні. Я діяв за наказом. Це було останнє веління Кворина Піврукого. Ною, де залога?

— Захищає Стіну від твоїх друзів-дикунів.

— Так, але де?

— Повсюди. Гарму Песиголову бачили біля Лісоварти-на-ставку, Тарараха — біля Довгого Кургану, Плаксія — біля Крижаного Кордону. По всій довжині Стіни... вони і тут, і там, вони перелазять біля Брами Королеви, ламають ворота Сіроварти, збираються біля Східної варти... та тільки угледять чорний плащ — і тікають. І на другий день з’являються деінде.

Джон притлумив стогін.

— Удавані атаки. Манс хоче, щоб ми розпорошилися, хіба не зрозуміло? — (І Бовен Марш йому тільки послугу зробив).— Брама тут. Тут і буде атака.

— У тебе з ноги кров цебенить,— перетнув приміщення Ной.

Джон порожніми очима глянув униз. Так і є. Рана знову відкрилася.

— Це від стріли...

— Дикунської стріли.

Це було не запитання. Ной мав усього одну руку, зате дужу. Цією рукою він і підхопив Джона.

— Ти білий як молоко і весь гориш. Я відведу тебе до Еймона.

— Нема часу. На південь від Стіни — дикуни, вони йдуть від Корони Королеви, щоб відчинити браму.

— Скільки їх? — Ной майже поніс Джона до дверей.

— Сто двадцять, і як на дикунів, то вони добре озброєні. Бронзові лати, трохи є і криці. Скільки людей тут лишилося?

— Сорок з чимось,— мовив Донал Ной.— Каліки й слабі, та ще трохи хлопців-учнів.

— Якщо Марш поїхав, кого призначили каштеляном?

— Сера Вінтона, боги бережіть його,— розсміявся зброяр.— Останній лицар у замку і все таке. Біда тільки в тому, що Стаут про це забув, а ніхто не квапиться йому нагадувати. Я так бачу, я тут нині єдиний командувач. Прикрий каліка.

Бодай це добре. Однорукий зброяр був розважливий, твердий і добре загартований на війні. А сер Вінтон Стаут, з іншого боку... ну, колись він був добрим чоловіком, ніхто не заперечує, але він уже в розвідниках вісімдесят років, розгубив за цей час і силу, і глузд. Одного разу за вечерею заснув і мало не втопився в мисці горохового супу.

— Де твій вовк? — запитав Ной, коли вони перетинали двір.

— Привид? Довелося лишити його, коли перелазив Стіну. Я сподівався, він повернеться сюди.

— Прикро, хлопче, але ніхто його тут не бачив.

Вони докульгали до мейстрових дверей у довгій дерев’яній фортеці під гайворонником. Зброяр буцнув двері ногою.

— Клайдасе!

За мить визирнув сутулий чоловічок у чорному. Угледівши Джона, його маленькі рожеві очі вирячилися.

— Вклади хлопця, я приведу мейстра.

В коминку палав вогонь, у кімнаті стояла задуха. В теплі Джона потягнуло на сон. Не встиг Ной укласти його горічерева, як він заплющив очі, щоб світ нарешті припинив кружляти. Він чув, як крукають і скаржаться круки в гайвороннику нагорі.

— Сноу,— зронив один з птахів.— Сноу, Сноу, Сноу.

Це Семова робота, пригадав Джон. Цікаво, подумав він, Семвел Тарлі теж цілий дістався додому — чи тільки його птахи?

Мейстра Еймона довго чекати не довелося. Рухався він повільно, тримаючись рукою в старечих плямах за Клайдаса й човгаючи маленькими обережними крочками. На шиї в нього висів тяжкий ланцюг, на якому серед заліза, свинцю, олова й інших простих металів зблискували золоті та срібні ланки.

— Джоне Сноу,— промовив мейстер,— коли тобі стане ліпше, маєш розповісти мені все, що бачив і що робив. Донале, постав на вогонь казанок вина й мої щипці. Розжаритися мають начервоно. Клайдасе, мені потрібен твій гострий ніж.

Мейстру перевалило за сто років; він змалів, став зовсім немічний, лисий і геть сліпий. Та нехай його затуманені очі й нічого не бачили, розум лишався гострим, як і перше.

— Дикуни йдуть,— сказав йому Джон, а Клайдас у цей час розпоров на ньому бриджі, розітнувши ножем цупку чорну тканину, вкриту кіркою засохлої крові та просяклу кров’ю свіжою.— З півдня. Ми перелізли через Стіну...

Клайдас зрізав Джонову незграбну пов’язку, й мейстер Еймон понюхав її.

— Ми?

— Я був з ними. Кворин Піврукий наказав мені приєднатися до них...— Джон здригнувся: палець мейстра мацав рану, тикав і штрикав.— Магнар Тенійський... а-а-а, боляче! — він зціпив зуби.— Де Старий